А за обрієм знов підіймалося сонце з колиски,
Сонно мружило очі, вдивляючись в темінь лісів,
Гасли зорі на небі, неначе сумні одаліски,
Темний морок ховався у кронах старезних дубів.
Перший сонячний промінь упав, обіймаючи землю,
Хтось завісу нічну із блакитних небес підіймав,
І невидимі оку проникливі сили таємні
Фарбували життя у мажорну тональність октав.
Новий день, як володар, летів кілометрами часу,
Посміхався пелюстками квітів ранковий туман,
Він приходив, як гість довгожданний, і в світі одразу
Все живе оживало й звучало, як справжній орган.
І, радіючи світлу, озвалася перша пташина,
Все вклонялося сонцю, неначе святому вогню,
В оксамиті трави, заблищали, мов сльози, росинки, -
Тихо плакала ніч, не хотівши коритися дню.
с удовольствием прочел. 
дякую!
