У людей філософського складу душі так буває нерідко:
Просто дивишся стрічку в фейсбуці. Гульк - чийсь аватар.
Там на фоні - таке... Другорядна деталь. Штибу квітки
Чи муралу. Або якийсь стяг. Чи авто. Чи вівтар,
А чи ще щось, що автор у центр свого фото не ставив.
Та твою підсвідомість чіпля на гачок саме фон.
І захочеш це висловить - миттю вдягай балаклаву,
Бо твій роздум навряд чи сприйматимуть всі comme il faut.
Так і в мене сьогодні. Зайшов почитати, “а що там”.
Стрічка видала давню знайому. І фон - Колізей.
Я дивлю́сь на руїни. І думка (цитую достоту):
«З мене теж в кращім ви́падку скоро влаштують музей».
Хтось колись збудував Колізей як величне й помпезне
Місце прояву сили і волі вершителів доль.
Що ж від нього залишилось зараз? Руїни старезні.
І ціна їм - подачка із картки Credit Agricole.
Так колись і від мене, й від тебе зостанеться тільки надгробок.
Та і те в тім випа́дку, якщо щось із того, що в нас
Десь живе всереди́ні, дозволить створити доробок,
Який душі нащадків (хоч фоном) зачепить крізь час.
То чи варто аж так перейматися тим, як історію пишеш,
Надриваючись в спробах створити і свій Колізей?
Краще дуже пильнуй, чи по собі, бува, аватар не залишиш,
Де на фоні – ворота із надписом «ARBEIT MACHT FREI».
