Хіба я можу по-другому, -
Тебе, як рідну, не жаліти,
А серце смутком оповите
І незважаючи на втому,
Тебе продовжує любити
Оту і ніжну, і тендітну,
Яку побачив я на фото,
Де молоді ми ще достоту.
Та не зника ніщо безслідно,
І слідом за любов'ю жалість,
(Яка у спадок нам дісталась)
Приходить. Наче ми не знали,
Що юності всього замало:
Любові, радісних емоцій,
Тому в душі у серці досі
Відлуння юних днів щасливих,
Де все було - і грім, і зливи,
І небо світле і глибоке,
І добрими були пророки,
Думки осяйні провіщали,
Немовби янголи над нами
Частіш з'являлись з кожним роком.
Життя ж було не без помарок.
Ми щось такого наробили,
Втручалися недобрі сили,
Частіше насувались хмари,
Любов затьмарюючи нашу,
Гірку наповнюючи чашу
Так, щоб наповнилась по вінця,
Щоб в серці поселився відчай
І жалість за отим минулим,
Де ми були ще нерозлучні
Із вірою в щасливу долю,
Де панувала на престолі
Надія в світле майбуття, -
Не животіння, а життя
Чекало без гіркоти й болю.
ID:
1032475
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.02.2025 17:14:06
© дата внесення змiн: 06.02.2025 17:14:06
автор: Рунельо Вахейко
Вкажіть причину вашої скарги
|
