/рондо/
Віршем звору́шу, до дна вивертаючи душу я:
Досить уже залишатись закритою мушлею.
Вирву гірке, наболіле – і важкість відпустить,
Краще паперу тримати емоції згусток.
Сумнів, невпевненість – світло з людини висушують.
Рими зітхають… Давно поміж нами відчуження.
Ноти печалі краплини дощу сиплють густо.
Душу самотню чиюсь, обезлюднілу пустку –
Віршем зворушую.
Може це сон? Відкриваю я очі примружені:
Як і коли, і чому стали раптом байдужі ми?
Сум із-під стріх монотонний, чи млявості плюскіт –
Не полишаю я спроб, хоч і серце на друзки,
Щоби веселка надії зійшла над калюжами,
Віршем зворушую.
