Прийшов я до Бога о пізній порі.
Вже сонце схилилось до долу.
Приніс за плечима гріхів тягарі
І в серці незцілені болі.
Спитав я у Бога: Чого поваливсь,
Новітнім стовпом Вавилону
Палац той, що разом здіймали у вись
Під стягом яскраво червоним.
Ми вдень і вночі будували свій дім,
Забувши про сон і дозвілля.
Знаходили долю в тяжкому труді,
Був вільним той труд і невільним.
Міцнющий у стіни вкладали бетон,
Вгиналися рейки і шпали,
Як йшли ешелони з мільйонами тон
Граніту, цементу і сталі.
Рожевим туманом часів золотих,
Нам марились сни кольорові.
Чого ж не хватило в тих стінах товстих?
І чую, я грішний, – Любові!
Так,Господи, хто ж ми? Народ – моноліт,
Чи спомин гіркого причастя.
Що б’ємся в нестямі мов риба об лід,
Об скло задзеркального щастя.
І що ми за плем’я, що в пісні своїй
В священну єднання хвилину
Не щастя бажаєм нужденним собі,
А тільки для ворога згину.
Хто ті вороги наші? Що за одні?
Яке нам копають провалля?
А може в бездумній подобизні злій,
Нас бачить криве задзеркалля?
Чи довго стоять нам обабіч межі?
Обдуреним долею злою.
Чим душу свою укріпить нам, скажи?
І чую, я грішний, – Любов’ю.
