Мене лякає іноді замежжя,
що ледве видко в мареві тонкім,
і я ховаюсь в шерстяні одежі,
за склом невидимим, неначе мім.
За склом цим не шкодую я ємоцій.
Жива й безмовна в завтра я дивлюсь.
Що буде там не на моєму боці?
Чи буде відповідь, надія, плюс?
Замежжя зовсім поряд,чути подих
когось близького й тих кого й не знав,
серед степів й річок хододноводих,
серед пожухлих і примерзлих трав
я наче мім намацую уявне,
все уявляю й вірю, світлий час
у нашім краю все ж колись настане,
навіть якщо в цей час не буде нас.
