сочиться сонце в шпари небокраю,
скриплять акацій чорні кістяки,
холодний ранок ридма вже не крає,
чи всупереч йому, чи завдяки_
на відстані руки круки танцюють
сповільнений свій ритуал посвят,
вдивляєшся в калюжі дистилят,
над кожним зайвим словом медитуєш
й женеш смішним натужним свят/свят/свят
чужі бажання й сором мертвих істин,
вітри над містом, аж скриплять хрести,
проходять повз блаженні атеїсти
дзвенить десь поряд дзвін Її коси...
світогляд твій – іржа з лушпинням грунту,
твоє чоло пече тавро спокути,
в півкулях дисонують контрапункти,
на шальках рівно манни та цикути,
навшпиньках йдуть ті вишколені тіні,
чиї тіла вже знесли під горби,
в твоїх свідомих снів строкатій піні
тримають небо атомні гриби...
...це ж треба завела в які толоки
здичіла муза, хитра, зла лисиця_
жени ж бо в шию виграну мороку,
бурштинооку хвойду навіжену
допоки жар не кинула в копиці
і не спалила темну ойкумену...
