|
ВСЕ МОГЛО БУТИ ПО-ІНШОМУ
«А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних,
щоб велич сили була Божа,
а не від нас»
(2Кор.4:7).
«Над усе, що лише стережеться, серце своє стережи, бо з нього походить життя» . Скільки разів у своєму житті Оксана не читала б і не повторювала в собі ці рядки, щоразу відкривала їх по-новому; переконувалася у правильності вибору своєї професії - лікаря-кардіолога. Бо найбільше за все хотіла лікувати серця людей. А ще - вилікувати свою бабусю. Батьки не перечили доньці, хоч знали: не легко буде опанувати їй дану професію, але бачачи її рішучість, вирішили допомогти. На сімейній нараді, яка відбулася наприкінці осені, дівчина впевнено повторила, як і кілька років тому:
- Так, я дуже хочу бути лікарем!
- Але ж це велика відповідальність. А що коли… Ти ж знаєш: з серця походить життя, -
хотіла заперечити мати.
- Тому хочу його лікувати.
Бабуся Надія також вірила у здібності своєї онучки. Любила її не менше; часто розмовляла з
нею про Бога, молилася; розповідала різні цікаві історії з власного життя, друзів. Це подобалося Оксані, а ще - її щирість і простота, з якими старенька не розлучалась ніколи, не знала гордості, непостійності; була доброю, лагідною, слухняною - насамперед Богові. Дівчина хотіла бути схожою на неї. Хоч не завжди це вдавалося, принаймні - старалася.
В останній рік їй дуже не вистачало бабусі під час прогулянок містом, на Богослужіннях у церкві. Вона ніколи не соромилася її, навіть коли хтось із знайомих хлопців, називав стареньку нянькою Оксани, дівчина раділа, бо вважала: подібних до її бабусі Надії в світі більше немає жінок. Старенька постійно чекала на неї вдома, а та, прийшовши, відразу спішила в її обійми.
- А що, твоя нянька захворіла? - якось запитав дівчину хлопець, якого не раз бачила
самотнім біля однієї з кав’ярень міста, коли поверталася з Богослужіння у церкві.
Леонід стояв перед нею красенем, наче з обкладинки глянцевого журналу. Й хоча був одітим у байкерський костюм, виглядав привабливо. Запрошуючи скласти йому компанію, він узяв Оксану за долоню і підвів до столу.
- Нарешті сьогодні в мене буде співбесідниця, - сказав приємно.
- А ви що дійсно самотні? - спромоглася після короткого заціпеніння, поцікавитися.
- Дуже. Лише я, мотоцикл і природа.
- І від цього все-одно сумно? - Оксана хотіла засміятися, та стрималася.
- Так, - сумним голосом, підтвердив Леонід.
Шум автомобілів, гамір перехожих не заважав їхньому спілкуванню. Дівчина не помітила, як
подолавши власні комплекси, розкрилася в розповіді про себе. Збігали хвилини, а їй здавалося, що час для них обох зупинився. Тільки тоді, коли Леонід нагадав, що йому потрібно кудись їхати, вона злякалася. «Я давно повинна бути вдома. Мене мабуть зачекалася бабуся». Леонід, ніби вгадав її думки, запропонував завезти додому, та спершу прокатати дорогами осіннього міста.
- Я згодна, - не вірячи своєму голосу, погодилася.
Дотик його руки, знову легко обпік її. Подорож містом серед вогнів осінніх пожарищ,
видалася казковою. Єдине, що непокоїло душу: аби ніхто не помітив їх разом. Бабуся стояла біля хвіртки, коли Леонід, усе-таки привіз Оксану. Чи може не сподобався їй він, чи в старенької з’явилися сумніви, ввечері, вона запросила онучку до своєї кімнати. Сидячи за столом, дівчина тремтіла від страху. Бабуся не була багатослівною. Задавши лише одне запитання, в тиші почала чекати відповідь.
- Чи може людина служити двом панам: одного з яких буде любити, а іншого ненавидіти?
Дівчина згадала, що подібне запитання, сьогодні чула під час проповіді в церкві. Але…
забула. Їй стало соромно, хотіла розплакатись, і розплакалась.
- Пам’ятаєш, - нагадала про себе знову старенька, - ти мріяла стати лікарем-кардіологом. Та
перш, ніж лікувати серця інших, насамперед вилікуй своє.
- Але ж я нічого поганого не зробила. Хіба щось сталося, коли мене привіз симпатичний
хлопець? - схлипуючи, заперечила.
Бабуся дивлячись на Оксану своїм добрим поглядом, попереджено мовила:
- Поки що не сталось, але все може статися…
Що мала на увазі вона, не хотіла перепитувала. Ввечері, вивчив уроки, лежачи на ліжку,
чула через стіну, що відокремлювала їхні кімнати, серйозну розмову бабусі з батьками. Тато з мамою захищали доньку, посилаючись на перехідний вік. Але ці виправдання бабуся не приймала. Вночі, молячись, часто згадувала її ім’я. Допоки це тривало, вона не пам’ятала, бо заснула. А вранці, збуджена батьками, поспішила на навчання.
… Навчання в школі не ладналося. З думок не виходив Леонід. Вона жадала, прагнула нової зустрічі з ним. Та того дня біля кав’ярні його не було. Він з’явився через кілька днів. Оксана здалеку помітила його і його мотоцикл. Поспішила назустріч. Леонід, навіть поцілував її руку, пригостив тістечком з кавою, а потім - знову відвіз додому. На щастя бабусі на дворі не було, але вона все бачила зі своєї кімнати. Прошмигнувши в будинок, дівчина відразу взялася до уроків.
Закохавшись у Леоніда й живучи думками про нього, внука вже рідко почала заходити до неї в кімнату. Згодом, і зовсім забула. Навчання почало набувати марної справи. Це помічали вчителі, однокласники. Коли спочатку не надавали цьому значення, то з часом їхня тривога за Оксану почала зростати. Любов, милосердя, покірливість і терпіння дівчини зникли з її серця. Та що там серце, - вона взагалі передумала стати лікарем. Оксану вабив Леонід, його мотоцикл, далечінь доріг. Години проведені із ним, не хотіла, аби закінчувалися. Та одного січневого дня, повертаючись зі школи додому, почула, як хтось назвав її ім’я. Молода жінка з двійнею дітей кликала саме її.
- Я колишня дружина Леоніда, - назвалася при знайомстві, - а це - його рідні діти.
Близнята - хлопчик і дівчинка, були чистими його віддзеркаленнями.
У кав’ярні, куди завітали, Маргарита розповіла всю правду. З її слів Оксана дізналася, що
Леонід багато про що змовчав: був старший від неї на сім років, свого часу одружений, мав дітей, любив їх, але потім залишив.
- Таких, як ти у нього багато, - застерегла. - Погравшись, і тебе залишить.
- Не залишить, - обурено відрубала Оксана. - Ми любимо один одного.
Правдою була чи вигадкою, все про що говорилось, залишилось тільки здогадуватися. Оксана
боялася почути від коханого слова неправди, тому вирішила не розповідати йому про зустріч із Маргаритою.
За два тижні до закінчення навчального року, Леонід сам запропонував Оксані познайомити її зі своїми батьками, обговорити плани майбутнього весілля. Сидячи на мотоциклі, вони п’яніли від чорних хмар, які бігли під небом їм навстріч. Навколо буяла вишнево-біла весна, а дорога звиваючись змійкою, кликала в подорож.
Випростав угору руки, дівчина намагалася перекричати мотоцикла, що ніс їх крізь дощ і вітер.
- Аго-о-ов! - знову голосно вигукнула, і, їй здалося, що крила, які виросли за спиною,
підняли її в повітря. Та згодом, чомусь швидко, опустили додолу. Небо перекинулось. Гарячий струмінь вогнистого язика, пройшовши крізь мозок і тіло, знебарвив світ у чорний колір.
- Що зі мною? Де я? - ледве ворушачи вустами, запитувала чи то себе, чи то людей-тіней,
які сновигали навколо, робили щось із її тілом. Вона бачила світло, що спочатку пробігало повз неї, потім - одне велике - яскраво-сліпуче, подібне до сонця. З’явившись, воно так само зникло.
Ступаючи в суцільній темряві, чула різні голоси, а серед них - бабусин. Він чувся, згасав, знову виникав, вкотре згасав. І так до часу, поки знову не спалахнуло над головою світло.
Розплющив очі, Оксана побачила лікаря. Чоловік у білому халаті, посміхаючись. радісно мовив:
- Нарешті. А ми думали…
- Що? - перепитала знесилено. - Що я?... А де Леонід?
Вираз обличчя лікаря змінився. Цього вистачило, щоб дізнатися долю коханого. Схиливши на
бік голову, заплакала.
Коли її перевезли до загальної палати, гостей стало значно більше. Друзі, однокласники, і звичайно батьки з бабусею, щодня й по кілька разів, навідували її. Вночі Оксана дивилась у вікно, часто молилася, просила у Бога пробачення, нових сил, нового серця, до якого повернув життя. Вона розуміла: якби не Він, ніколи б більше не раділа, не мріяла закінчити школу, повернутися в лоно Церкви і, лікувати серця людей, з яких походить життя.
ID:
424276
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.05.2013 10:05:58
© дата внесення змiн: 12.05.2013 10:05:58
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
