Мене побільшало з літами,
як обрію – під небеса.
Вітри здаються там братами,
день капелюшком нависа.
Я розростаюся в корінні,
я роздаюся серцем вшир.
І лопотять сліди по ріні –
дні, до яких ти не спішив.
У Музи я була за свідка,
за подругу – дзвінкій бджолі…
Мені приходили нізвідки
маленькі радощі й жалі.
Зозуля слала телеграми
і час життя ще не труїв.
Коротка вісточка від мами
із рідних батьківських країв…
І крила важчали потроху
від татових стражденних віч…
Коли упали до порогу
краплини поминальних свіч –
мене побільшало печаллю
(ховала глибоко сльозу)…
Вона карала й пробачала –
моя молитва, сповідь, суд.
Побільшало мене, нівроку –
онукам, дітям завдяки.
Не гнуть мене доземно роки
(зізнаюсь, швидше навпаки!)
Мене побільшало не в плечах,
шлях непростим був не дарма,
бо серце клекотом лелечим
мене до сонця підійма.
Бо в грудях я несу покуту,
бо ждуть на обрії жнива.
Творцем до днів земних прикута,
і долі іншої нема.
Довгенько ми без вас тут перебували, зачекалися ваших чудових віршів, яскравої мови, дивних метафор! Вітаю з гідною роботою, з поверненням! Як там ваш онучок?
Omega відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Борисівно, мої вітання! Я за Вами скучала. Проте знову буду якийсь час відсутня: їду в столицю внука хрестити і погостюю трішки. Внучок росте, як Котигорошок - дякую! Приємно, що Ви мене пам'ятаєте
Здоров"я Вам і всій рідні! 
