Мене побільшало з літами,
як обрію – під небеса.
Вітри здаються там братами,
день капелюшком нависа.
Я розростаюся в корінні,
я роздаюся серцем вшир.
І лопотять сліди по ріні –
дні, до яких ти не спішив.
У Музи я була за свідка,
за подругу – дзвінкій бджолі…
Мені приходили нізвідки
маленькі радощі й жалі.
Зозуля слала телеграми
і час життя ще не труїв.
Коротка вісточка від мами
із рідних батьківських країв…
І крила важчали потроху
від татових стражденних віч…
Коли упали до порогу
краплини поминальних свіч –
мене побільшало печаллю
(ховала глибоко сльозу)…
Вона карала й пробачала –
моя молитва, сповідь, суд.
Побільшало мене, нівроку –
онукам, дітям завдяки.
Не гнуть мене доземно роки
(зізнаюсь, швидше навпаки!)
Мене побільшало не в плечах,
шлях непростим був не дарма,
бо серце клекотом лелечим
мене до сонця підійма.
Бо в грудях я несу покуту,
бо ждуть на обрії жнива.
Творцем до днів земних прикута,
і долі іншої нема.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=285356
Рубрика: Лірика
дата надходження 10.10.2011
автор: Omega