Закрыты глаза, на сердце печаль,
И в даль улетают ответы.
Зачем ты спросила, зачем я сказал,
И как нам дожить до рассвета.
Пришла налегке, ушла далеко,
А мне остается надежда.
Тебя потерять мне было легко,
И кто я, коль я не невежда.
Заметь, я с тобой совсем не играл,
Я жил по старинной привычке.
Я много хотел, но просто мечтал,
А ты загорелась без спички.
Теперь я один, а ты где –то там,
И, значит не будет под вечер,
Горящих свечей, тортов и фанфар,
Не будет и ласковой встречи.
Приду я в пустой заброшенный дом
И сяду в потертое кресло.
О наших мечтах забываю с трудом,
Но я их забуду, конечно.
И сколько пройдет? Может, день, может, год.
Я знаю – вернешься обратно.
Я дверь не закрыл, я тебя не забыл,
Придешь – и мне будет приятно.
Но я не скажу, а ты не поймешь,
А если поймешь, не поверишь.
И снова взорвешься, и снова уйдешь,
Но вновь не закрою я двери.
И снова один, и снова мечты,
И снова коньяк, сигареты.
Да, я тебя жду, да, мне нужна ты
Ну и... на вопросы ответы.
И снова с тобой не буду играть,
Привычкам своим буду верен.
И может, меня попросишь сказать…
Скажу я: а вдруг ты поверишь!
ID:
63311
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 14.03.2008 12:26:53
© дата внесення змiн: 14.03.2008 12:26:53
автор: Чело_Век
Вкажіть причину вашої скарги
|