Семен Семенович сидів у своїй хижі і тихо палив люльку. Інколи, коли знадвору лунав шелест вітру або виття диких псів, він зводив запобіжник на своїй гвинтівці і цілився у двері, які були єдиним можливим входом до сховку. Вікна були завалені мішками зі свіжою землею, через що у хаті стояв вічно вогкий, сморідкий запах цвинтарних екскрементів. Було таке враження, що смерть жила тут уже давним-давно. Вона полюбилася з Семеном Семеновичем, коли той був ще молодиком, і донині ходила за ним по усіх усюдах. Та й сам вояка вже давно змирився зі своєю судженою, яка так чи інак мала забрати його на той світ. Переживши третю вітчизняну війну, чоловік зрозумів, що людське життя не варте бодай ламаного гроша. Сім’ю завести він не встиг, старенька мати давно померла, а друзів він просто не мав. Війна дала зрозуміти, що помирають завше найкращі, гинуть під акомпанемент оплесків самовдоволених зажерливих мільярдерів-фанатиків, які вирішили погратися своїми васальними маріонетками. Єдине, чого старий воїн нині хотів, то це спокою. Життя його давно було позбавлено ентузіазму, а таким людям найліпше доживати віку на одинці. Він не цікавився зовнішнім виміром, який колись велично буяв у світлі мегаполісів, а тепер більше нагадував похмурий Мордор. Цей світ – це всього-на-всього невдалий симулякр на щось, що більше ніколи не буде внаслідок людської схибленості та антигуманності.
Старий навісний годинник пробомкав 23-00. У голові Семена Семеновича уже добряче гули джмелі, аж раптом за дверну клямку хтось посмикав. Чоловік підірвався (тверезий, мов скельце) і, зайнявши оборонну позицію, проревів: «Забирайся геть, хто б ти не був! Бо я вивалю твої кляті мізки!» За дверима запанувала тиша. Чоловік не любив гостей, тим паче нежданих. Вони завше приносили з собою якісь неприємності. Одного разу до його хижі забрела самотня: вона просила притулку, плакала, втираючись старою сукенкою, молила Бога, аби Семен Семенович пустив її заночувати. Серце – не камінь. Старий вовк пустив її на піч, а сам ліг на землі, встеленій тогорічним хмизом. Десь попівночі він прокинувся від того, що мила незнайомка намагалася відтягнути важку дверну завісу, яка служила замком на товстих дубових дверях. Такі двері, мабуть, ставили собі французькі монархи, боячись, що їхні ж власні діти серед ночі всадять їм стилета у груди. Жінка настирливо вовтузилася, безбожно при цьому клянучи власника оселі. За дверима чулися нерозбірливі голоси двох-трьох чоловіків, які аналогічно лаяли напарницю за таку довгу заминку… У серці Семена Семеновича давно не лишилося любові. Усе людське, що в ньому було спотворив смак людської крові. Закопавши тіло поодаль від своєї хатини, бурлака завбачливо попередив майбутні небажані візити. Однак видно, що в пам’яті усіх цих покидьків суспільства, які нині сновигали передмістями колись знатного Донецька, виникла біла пляма, яку треба було зафарбувати густим багрянцем. Підійшовши навшпиньки до дверей, Семен Семенович почув тихий жіночий плач. Через дикі вітри, що не на жарт розгулялися на вулиці було важко розібрати про що саме вона квилить. Через декілька хвилин удари в двері поновилися. «Хай їй грець! – подумав чоловік. – І чого до мене тягне різний непотріб?» Перевіривши на готовність свою гвинтівку, він шарпнув старий іржавий засув, і відступив декілька метрів. Після миттєвої паузи поріг переступила молода дівчина років вісімнадцяти. Обличчя її було обвіяне приморськими вітрами, шкіра смуглява, а очі темні, наче глиб маріанської впадини. Незнайомка винувато опустила вії і, наче вкопана, встала біля дверей. «Чого застрягла? Бігом до хати, бо вітер зараз усі свічі загасить!» – скомандував Семен Семенович, і дівчина, зачинивши двері, пройшла до середини. Руки її трусилися від холоду, а з мокрого плаща скапувала вода. Власник хижі стояв і думав, що робити з цією маною. На перший погляд, це було невинне дівча, яке заблукало відбившись від дому, а з іншого – підступна злодійка, яка при першій ліпшій нагоді могла вкоротити віку невибагливим способом.
«Мене звати Маура, чоловіче, не бійся, я не принесу у твій дім нещастя. Я прошу дозволу погрітися біля твого вогнища, а завтра при першій світанковій зорі я покину твій дім.» – вловила думку Семена Семеновича смуглява красуня. Бо й справді, незважаючи на доволі юний вік, дівча мало достатньо виразні форми, лише очі викривали її сполохану тендітну невинність. І що з нею робити? Бігме, не можна лишати її на поталу хижакам чи бандитам, які нині панували по всій окрузі. Доки дівчина грілася біля вогню, Семен Семенович сів на стілець і почав згадувати те, про що зарікся більше ніколи навіть не думати. Невідомо чому у його старому пошрамованому серці знову виникли сентименти, проте діватися було нікуди. Та й чи був якийсь сенс, коли рано чи пізно він однаково постане на сповіді перед Святим Петром. І тоді вже жодні відмовки та вагання не матимуть місця.
Ще у середині тридцятих років, у період найбільшої соціально-політичної дестабілізації в Україні, Семен Семенович пішов у партизани. Регулярна армія відступила аж за Київ, а заграва вітчизняної війни тоді поширилася на всю південно-східну частину нашої вітчизни, розвіявши вогонь із вже зруйнованого Донбасу на Запоріжжя, Харків, Чернігів, Одесу. Чи це була справді братовбивча війна? Ні! Це була одкровенна експансія Росії, яка несла смерть і розруху. Лише Москва могла так цинічно розпочати війну, жертвуючи десятками тисяч життів, аби просто вдовольнити власну жагу до влади. Будучи родом із Куйбишева, Семен Семенович не зміг покинути рідний край, а також кохану Наталку, з якою заручився ще до війни. Пішовши в ліси, він з хлопцями багато років наносив незліченні втрати ворогу; лісовики дали йому прізвисько Химера за те, що Семен приходив по своїх ворогів уночі і вирізав усіх достоту, до останнього дихаючого супротивника. По всьому фронту пішла легенда про нічного месника та його хлопців, які лишала після себе згарища, руїну та купи трупів московських окупантів. Через підступність та зрадництво у вищих колах війна затягнулася на добрий десяток років. Просте населення було виснажене постійними поборами та податками, люди почали тікати хто куди. Налякані українці кидали усе майно, нажите протягом життя, сідали в автівки і мчали до західного кордону, де ще жевріла мізерна надія на порятунок. Російські солдати, зарубіжні найманці та непотріб, набраний із місцевих колаборантів, жорстоко розправлялися із втікачами. Їм здавалося, що саме переселенці зраджують свій люд. Не хочуть жити пліч-о-пліч із псевдобратнім народом, сприяють бандерівському повстанському руху, годують, вдягають, вступають до лав правосекторних батальйонів тощо. Коли світова спільнота відчула, що криза затягнулася і може настати Третя світова війна, європейські країни уклали сепаратний мир із двоголовим орлом – і вся Східна Україна перетворилася у буферну зону, де панував той, хто має більше зброї. Напередодні операції по відведенню українських військ хорунжий Химера прислав вістку до Наталки, мовляв, аби та збиралася і готувалася до швидкої евакуації за Дніпро у Рівне, де жили Семенові родичі. Зустріч мала відбутися наступного вечора у Чорному Яру. Коли зазначена мить настала: Семен не з’явився. У розпачі Наталя повернулася додому і вирішила чекати свого любаса аж до смерті. Та не забарилася… Наступного ранку село накрили десятки «Градів», які, фактично, змели з лиця землі колись квітучу Білоцерківку. Семен тоді ледь не збожеволів! Хіба його була вина, що чота потрапили у засідку, де загинула половина хлопців? Хіба він не був душею і серцем зі своєю милою, ніжною пташкою? З тих пір більше ніколи Семен Семенович не говорив про любов, тим паче про те, що хтось зможе замінити кохану Наталю…
Доки Семен Семенович розплутував своє минуле, Маура встигла трішки зігрітися. Первинний страх минув, і вона із зацікавленням почала розглядати усе довкола. Криївка була невибаглива: крім печі, колись давно вимальованої півнями та місцевим орнаментом, та старовинного навісного годинника у кімнаті ще був стіл, декілька стільців та стара груба шафа з добрячим замком. Що у ній ховав господар вона не знала. Можливо, одяг, як і всі нормальні люди, можливо, арсенал, а, можливо, сотні інших скелетів, до яких чужинцям не має бути жодного діла. Дівчина сіла по-турецьки, як цього вчив її звичай, і мовчки чекала, доки чоловік вийде зі ступору. Він видавався напрочуд спокійним, але видно було, що його серце млоїть давня отрута, яка повільно забирає життя. З вигляду років п’ятдесяти, сивуватий, але з густим м’яким волоссям, з вусами та бородою він нагадував Маурі її батька Ахмета. Батечко був старійшиною села і завжди піклувався про свій народ. У день Мавліду, коли всі святкували й не очікували біди, за селом почувся гуркіт багатьох машин. Ахмет покликав до себе людей, обійняв Мауру і мовив: «Друзі! На нашу долю випали важкі випробування, але на все воля Аллаха. Ми ще колись повернемося у свій рідний край, аби оповісти правнукам історію свого народу. Але цю пам’ять маєш зберегти ти, Мауро. Не бійся, дочко, твій шлях опромінений сяйвом…» Зі сльозами на очах дівчина пригадала свій рідний дім у Сімеїзі: заціпеніла мати, яка стояла на ґанку зі скринькою сімейних коштовностей, маленького брата, що чимдуж тікав разом з козами від дядьків з автоматами, і батька, який, немов причмелений, але з неймовірною холоднокровністю роздавав останні вказівки односельчанам… Це була остання зустріч із сім’єю. Дівчині вдалося втекти. Декілька днів вона бігла пішки в напрямку Севастополя, доки зі скривавленими ногами не впала обабіч шляху. Там її підібрав чоловік, теж татарин, але який займав чималу посаду у новосформованому Меджлісі. Зжалившись над маленькою дівчинкою, він під загальний апокаліптичний шум вивіз Мауру за межі Криму і, давши трохи їжі, покинув малечу на призволяще.
Семен Семенович уже давно помітив, що дівчина чекає на його реакцію, але він не знав, що їй сказати. Швидше за все вона була з Криму, яким нині керує банда Зураба. Старого головоріза, який, зрадивши свій народ, поцілував пантофлю папи. І як вона вижила у цих кам’яних джунглях? Дивина! «Мене звати Семен Семенович, – промовив він, – нічого не бійся і спокійно відпочивай, а завтра ти підеш. Я звик жити без сусідів!» Дівчина куртуазно кивнула, і, скинувши залишки ще не просохлого одягу, полізла на піч. У цей момент Семен Семенович хотів відвести погляд, але не зміг. Рівні красиві ноги, спокусливі засмаглі стегна, від яких віяло південним сонцем, ніжна, звивиста, немов змія, спина, а також довге шовковисте волосся змусили старого відчути давно забутий ним сором. У жилах вояка заграла молодецька кров, серце закалатало швидше, він зробив крок до дівчини, але різко зупинився… На правому плечі Маури Семен Семенович побачив клеймо, де було зображено символ: голова вишкіреного вовка у військовому кашкеті. Це був символ чеченських найманців, які не гребували наймерзеннішою роботою, але найбільшою їхньою забавою була работоргівля. Вони спочатку ґвалтували та катували жінок, а потім продавали їх у борделі, де розважалася російська офіцерня. Проте найкращі екземпляри, які коштували великих грошей, вони клеймили і продавали у багаті доми, де ті прислужували та розважали гостей.
Чолов’яга сів на табурет, дістав пачку сірників і почав кресати вогонь. Через високу вологість вони відсиріли, і Семену Семеновичу ніяк не вдавалося запалити люльку. «А бодай йому! – сплюнув він спересердя і пожбурив коробок у полум’я. – Мауро! Звідки у тебе це клеймо?» Йому було цікаво, що скаже дівчина: чи скаже правду, чи збреше. Семен Семенович добре був знайомий з таким типом людей, позаяк його самого доля колись привела на Харківський Колізей. Звісно, не так доля, а радше ті виродки, які взяли його у полон, і після довгих тортур та знущань (відмітивши його стійкість) продали у гладіатори. БаП – таке татуювання було на його грудях. Це означало «Бийся або помри!», третього ж не дано.
Місце дії – колишній стадіон ФК «Металіст». У нижніх ярусах закладу розміщено камери з полоненими. Фантасмагоричні підвали переповнені людським запахом поту, сечі та фекалій; іноді назовні виринають звуки хлипання та зміїного шикання. Після багаторазових мінометних обстрілів будівля нагадує Амфітеатр Флавіїв (для плебеїв – Колізей). Молодого повстанця напівживого волочать до однієї зі смердючих ям, які і так вщент забиті. Бородатий чеченець з гнилими зубами наостанок міцно б’є руків’ям пістолета по тімені, і хлопець летить у найтемніші закутки Аїду. Прокинувшись, Семен бачить навколо себе безліч вар’ятів із божевільними очима. У них палахкотить іскра надії побачити сонячне світло: можливо, дух ще сильний, але тіло… Тіла їхні вже давно змирилися з кончиною. Знадвору з конкретною регулярністю лунають автоматні постріли, тому Семен важко зіперся об холодну цементну стіну і мовчки занурив свої довгі гарні пальці у густе немите волосся. Він чекав своєї черги. Через 2-3 години до катакомби спустився дебелий армієць у камуфляжі з АК-74 на плечі. «Новенький, – прогаркав він, – на вихід. Вважай, що тобі пощастило!» З невідомих причин фортуна посміхнулася лісовику, і він став ОБРАНИМ. Так, раніше він убивав людей, але робив це з ворогами-окупантами, йому це не приносило насолоди. Тепер Семен був обраний (ким невідомо!) стати гладіатором, і вже посеред скаженої публіки пускати кров своїм ворогам (можливо, що не-). Іншого виходу не було. В голові у парубка крутилися десятки сценаріїв, як утекти, проте усі виходи на волю лежали через колізейний майданчик. Театр налічував до 5 тисяч глядачів, оскільки решта місць були або зруйнованими, або невигідними для огляду. Цікаво, хто все-таки сидів на тих сидіннях і, відверто божеволіючи, щодуху закликав смерть. Перший бій Семена відбувся проти здоровила-уйгура, який невідомо як потрапив на терени України. Бій був необмежений у часі, але обмежений у людських можливостях. Гладіатори боролись доти, доки один із них, важко сопучи чи то ревучи, не всадив кинджал у серце іншого. Закінчивши свою чорну справу, він крізь сльози глянув на подіум, де сиділи його мучителі, і, сплюнувши криваву слину, почвалав до виходу. З тих часів багато чого змінилося: тіло покрили нові шрами; усі, хто був з Семеном першого дня у ямі зазнали поразки… проте надія на волю усе ще палала у грудях чоловіка. Лише тепер він зрозумів ті дивні погляди, якими дивилися каторжани на новоприбулого гладіатора. Тоді це було безглуздим, а нині це – єдиний спосіб не зійти з розуму і вибратися на волю. Одного вечора в камеру до Семена проникнула служка, вона мала чітко виражений південний акцент, і хоча лице її прикривала хустка, чорні оксамитові очі видавали усе на-гора. «Я ніколи не хотіла жити раболіпствуючи! – почала вона. – Саме тому моє життя було сповнене горя та принижень… Ще з юності, коли я потрапила до цих бузувірів, я молила Бога про смерть, але тут з’явився ти. Тепер я зможу спокутати свої гріхи.» «Хто ти? – насторожено запитав Семен. Він чув про випадки, коли власники засилали до гладіаторів різного роду провокаторів, і коли вони піддавалися, публічно страчали їх на центральній площі міста. – Що тобі треба?» «Я людина, яка допоможе тобі втекти, але в мене є одна умова!» В голові у Семена запаморочилося. Стільки місяців він шукав шанс утекти з цієї в’язниці, і коли він нарешті випав, його серце сповнив страх. Багато «якщо?» виринуло у його голові, проте ця незнайомка говорило спокійно та впевнено, у певні моменти розмови її голос видавався навіть металевим. «Гаразд, жінко, яка твоя умова?» «Коли ти втечеш, не забувай, хто тебе звільнив, і з часом я знайду тебе, нагадавши про твій борг. То що, згода?» «Згода!» – й іржавий ланцюг з грюкотом впав на підлогу. Ґрати вже не стояли на перешкоді, і гладіатор захотів обійняти свою спасительку, аби хоч якось віддячити. Узявши незнайомку за руку, чоловік побачив тату вище зап’ястя, але розглядіти його як слід він не зумів, бо жінка сполохано вирвалася і зникла у сутінках довжелезних підвальних коридорів. Вибравшись на денне світло, Семен примружився і що є сил помчав геть від цього проклятого місця. Добре знаючи ліс, він біг протягом цілого дня, аби ще завидно дістатися безпечної території. Йому це вдалося.
Більше ніколи Семен Семенович не чув про жінку, яка його визволила. Через певний час, зайнятий іншими турботами, він навіть перестав за неї думати, заки у його хижі не з’явилася Маура. «Я була рабинею! – стримуючи ридання, відповіла гостя. – Коли моїх батьків вивезли на заслання, я покинула рідний дім. Ще ніколи до того мені не доводилося бути самій так довго. Я вірила людям! Голодуючи декілька днів, я змушена була вийти зі сховку, щоб знайти щось поїсти. Ідучи закапелками незнайомого мені міста, я випадково натрапила на блокпост бойовиків… Вони гнали мене, як здобич: підбираючись ближче, давали час відбігти, уголос викрикуючи жахливі речі, які зроблять, коли впіймають. Врешті-решт я здалася. Вони привезли мене назад на блокпост, і найбридкіший з них, взявши мене на плече, пішов до вагончика, який стояв обабіч дороги. Я плакала, благала, молила, щоб мене відпустили, бо ж я малолітня і загубилася. Та при цих словах осоловіли очі виродка робилися ще маснішими, а руки все глибше проникали під спідницю. Зайшовши у вагон, він кинув мене на долівку і почав розстібати блискавку. Інстинктивно я забилася у куток і візуально намагалася знайти щось для захисту, але крім гори порожніх пляшок з-під «Столичної», недопалків та гільз нічого не було… Я заплакала ще сильніше, і коли він навалився на мене, роздираючи одяг, почувся постріл. У дверях стояв ще один чоловік. Відкинувши здоровила вбік, він вдарив його з ноги по обличчю і прошипів: «Недоумку, вона не твоєї масті!» Піднявши мене із землі він посміхнувся і ввічливо сказав: «Тепер, красуню, у тебе почнеться нове життя…» Так я потрапила в дім багатія, якого бачила лише раз за все життя. Товстий, з ріденькою шевелюрою він нагадував циркового блазня, але перед усіма ходив гоголем, навсібіч демонструючи свою владу. У будинку я виконувала роль покоївки. Під час бучних бенкетів накривала на стіл, розносила напої, розважала підстаркуватих еротоманів, які вже, напевне, не пам’ятали, який запах має жінка. Я гідно виконувала свої обов’язки, тому господар мені довіряв. Після чергової гулянки, я зібрала речі, взяла гроші, зароблені чесною працею, і пішла геть. Таким чином, я уже другий місяць блукаю цими краями у пошуках прихистку. Сьогодні була сильна злива і я змокла, а тут трапився твій дім. Сподіваюся, це ти хотів почути?» – і Маура гордо підняла голову догори, ще більше окресливши форми своїх пружних грудей.
Семен Семенович був ошелешений – такої історії він відверто не очікував. Вставши з табуретки, він впритул наблизився до дівчини. Маура сміливо дивилася в очі чоловіка, шукаючи там бодай якусь відповідь чи реакцію, проте дарма. Семен Семенович взяв дівчину за плечі, провів долонями вниз по лінії витончених рук і зупинив їх на стегнах. Він з німим сумом глянув на оголену красуню і міцно притиснув її до своїх грудей. Не міг він собі дозволити розбестити це дитя, яке завдяки своїй силі духу змогло вберегтися від гріха у цьому мерзенному, схибленому світі. «Спи, мій янголе, – прошепотів господар до гостеси, – най сьогодні тобі присняться твої кримські виноградники та рідна сакля, де ти зустрінеш своїх близьких.» Подивована Маура не знала, що відповісти на ці добрі слова, їй здавалося що ось-ось чоловік силою візьме її, і, нестримний, мову буревій, проникне у ще цнотливе дівоче лоно. Так! Вона хотіла цього! Як не дивно, але цей чоловік, який годився Маурі у батьки, викликав її довіру, серце починало швидше калатати, а груди енергійніше здійматися вверх-низ. У животі відчувався трепетний лоскіт, який пронизливо опускався нижче… Чи то її сповідь, чи то сама обстановка викликала таку шалену хіть, та раптом дівчина, сама собі на подив, кинулася в обійми Семена і солодко прилинула до його вуст. Здавалося, що це триватиме вічність, однак Семен Семенович обережно відштовхнув дівчину і, нічого не кажучи, взяв зброю та вийшов на двір. Маура розгублено роззиралася навсібіч, немов шукаючи підтримки у цих холодних вогких стін, які за часів лісовика ще не бачили тут жодного оголеного жіночого тіла.
Перебуваючи немов у трансі, татарка залізла на піч і, задивившись на двері, поринула у глибокий сон. Давно їй не снилися такі сумбурні сновидіння: Чорне море, пікнік на шпилі Аю-Дага, усміхнена мати, спалахи від «Буків», «зелені чоловічки», панські покої, глухі постріли, звивиста стежка, світло від вогнища серед дикого лісу – усе це переплелося химерним маревом. Важко були відрізнити: де реальність, а де нічне жахіття…
Прокинулася Маура ще зарання. Вставши, вона вмилася, почистила від багна свій одяг і лише збиралася вийти на двір, коли до хати зайшов Семен Семенович. У його руках був темно-синій школярський рюкзак. «Там є усе необхідне! – мовив він. – На перший час вистачить.» «Дякую, Ефенді, я не забуду твоєї доброти.» – усе збагнувши, з сумом подякувала Маура, і на мить закам’янівши, зникла за товстими дубовими дверима. Чоловік затягнув засув і втомлено сів попід стіною. Давним-давно Семен Семенович не відчував такої порожнечі. Дотепер він звикся з думкою про свою самотню смерть, а тут з’явилася вона, іскра серед непробудної темряви, і старий воїн її прогнав… Чи це буде зле? Хтозна! Він не хотів про це зараз думати. Втомлено заплющивши очі, чоловік згадав про свій рідний дім, кохану Наталку, повстанське товариство – і гірко заплакав, нарешті зрозумівши, що все це залишилося в далекому минулому.
14.01.2015
ID:
552060
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.01.2015 13:22:23
© дата внесення змiн: 16.01.2015 13:27:36
автор: Олександр Подвишенний
Вкажіть причину вашої скарги
|
