Вона була ангелом, він – звичайнісіньким смертним.
Вона була світлом, а він – темним часом доби.
Вона була святом, а він – повсякденням потертим.
Вона була вдачею, він – осередком біди.
Та зустріч між ними була, наче атомний вибух,
Який породив емоційно насичений сплеск.
Вони такі різні, єдині в той час, як вдих-видих:
Одна неймовірна, а другий … Типовий гротеск.
Вона дарувала підтримку йому і турботу.
Зумів завдяки їй життя він пізнати на смак.
Вона до крутого його підвела повороту,
Немов вказівний на шляху доленосному знак.
Вона віддавала себе по краплині, по крихті,
А він поглинав її світло, не чуючи плач.
Вона розчинялася в темряві… Він кусав лікті,
Наповнений світлом яскравим шептав їй «Пробач».
Нагадує мені серце, що я вже відчував подібні відчуття. Звісно не такі, і звісно не так. Що тут скажеш, вирішуй мусиш сам. Це один із тих життєвих моментів, коли ніхто не зможе тобі допомогти, ніхто, як би не хотів, бо вирішувати ти маєш сам. Це твій вибір. А який вибір був би вірним, ти і сам знаєш. От тільки чи ти зумієш його зробити у бородьбі з самим собою.
Олександр Яворський відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
почну з того, що це все таки лірика, поезія, якесь бачення якоїсь ситуації, далі пропуск її крізь себе і трансформація у відповідному тексті. Відособлено. Тобто літературним героєм. То ж вирішувати відповідно йому. Як на мене він вже вирішив, відкрив очі, побачив, зрозумів... хоча навіть тут, як мінімум два шляхи можуть бути вірними) Дякую!
Дякую! 
