Самотність - мов безмежний сірий степ,
Де вітер грає на струні похилій,
Де місяць - мармуровий давній склеп,
А спогад - наче пташка скам'яніла.
Як Данте в колі пекельних кругів,
Блукаю сам у лабіринті тіней,
Де кожен погляд - то важкий як гнів,
А серце - наче скований Прометей.
Офелія, що тихо в хвилях мре,
Її печаль - то мій німий симфонізм,
І простір внутрішній порожній тре
Мов холод давній, мов німий ексцес.
Згасають зорі, мов чужий мотив,
І тільки тінь моя - безмежний спів,
Що крізь простори болю проросте,
Де самота - то вічності ковток.
