Пилинками, падали пилинками між світла,
На теплі руки, на чужу любов,
Колись в тобі прекрасна правда квітла,
Поглянь їй в вічі нині знов.
Слова зростали на подвір'ї з ді́тьми,
Їх підливали зрадою гидкою,
В тобі згоріло так багато світла,
Скажи, хто і коли створив тебе такою?
Тебе б укрили грози крильми,
Аби лиш знов не стала для людей чужою,
Я б жало із твоїх зіничок вийняв,
Лиш міг би знову бачити тебе живою.
Прошу, не падай, мов той пил додолу,
Тебе ловитиму навіть якщо впадеш,
До хати занесу твою гірчичну втому,
Якщо сама дороги не знайдеш.
Ну що, ти йдеш?