Шум горланить,
Не дає нормально думати,
Спостерігати життя
І занотовувати його суттєвості у записник.
Усе шумить,
Від вітру й до кісток,
Що крадькома ламаються,
Стираються об болісні потуги
Мого складного відчуття.
А що майбутнє? Що життя? Навіщо світу покаяння?
Немає, кажуть, вороття,
А може є, можливо спроба ця остання?
Не знаю знов,
Шумить душа,
Кричить мов зоряне каміння,
Записує ножем по шкірі ртутного вірша.
Болить усе, горить до оніміння,
Не маю слів щоб біль цей описати,
Немов крізь зір вривається проміння,
Щоб показати шлях в якому суть одна - страждати.
Я це пишу в моменті одкровення,
Нехай сміється з того весь проклятий світ,
Мене дістало це злодійства, це шалення,
Дістав агоністичний цей пекельний цвіт.
Я все терплю,
Терплять все мої очі,
Болять нестримно кольорові сни,
Я бачу їх вже надцяті знов ночі,
У пошуках незримої весни.
