Я чекав цього дня, лиш зали́шив порiг за спиною.
Била злива в лице - та я йшов до своєї мети,
Бо я знав, що завжди ти душею, кохана, зi мною,
Що з далеких дорiг буду мати до кого прийти.
В невiдомих краях довелося менi мандрувати,
Зустрiчати весну, де тiкає земля в океан.
Вiдмовляти собi - до копiйки копiйку складати,
I лиш зрiдка ввi снi обнiмати жада́ний твiй стан.
Та й тобi було важко прожити у рiдному краї -
Нiби вдома, та в скрутi нiхто не пiдставить плече.
I подушка мокрiла ночами, напевне я знаю,
I клубок той у горлi, мабу́ть, ще й донинi пече.
Час невпинно летить. Час, говорять, загоює рани.
Час лiкує - з сердець вiдганяє тривогу-бiду;
Тож тепер не сумуй, витри сльози назавжди, кохана, -
Ось наш час i настав. Зустрiчай. Я до тебе iду.
так світло! як довгоочікуване сонце після злив з першої строфи)
"як я малим збирався навесні..."
"жди меня, и я вернусь"
завжди когось у дорозі береже хтось рідний удома. спогадами і вірою.
Salvador відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Щиро дякую, в тому числі за порівняння з класикою.