Моя кохана, час настав прощатись,
Й піти, як йдуть закохані, навіки;
Лишився вечір разом полежати,
Упакуватися, зробити мітки.
За газ сплатив я свій останній шилінг
Й дивлюсь, як впав твій одяг на коліна,
Й лежу спокійно, так що шерхіт гребінця
З'єднався з шелестом дерев осінніх.
Запам'ятаю речі незлічимі,
Сповила голову мумійна тиша:
Я п'ю, наливши воду із графина;
Ти кажеш: "Коштує гінею ліжко",
Вслід: "Газу і тепла залишить варто
Жильцям наступним, й ці засохлі квіти",
І відвернешся, боячись сказати
Важкі слова, що випала нам Вічність.
Цілунками закриєш мої очі,
Мов вразив страхом Бог дитячий позір;
Блисне вода в розкритій чаші часу
Чи то його прозорі марні сльози.
Відмовимося від всього, крім себе;
Наш егоїзм піде від нас останнім;
Залишені сліди засипле снігом.
Зітхання наші - це землі дихання,
Зробився всесвіт нашим рідним домом,
Наш подих вітром ніздрі нам назвали,
Наші серця - фортеці насолоди,
Крізь сім морів смертей покрокували.
Коли все станеться, з смарагдом перстень,
Дарунок мій, на пальці щоб лишила,
Я ж берегтиму на старій шинелі
Ті латки, що ти ввечері нашила.
1942
Алана Льюїса (01/07/1915 - 05/03/1944) вважають одним з найвидатніших поетів Другої світової війни.
Вірш "Прощання" він написав для своєї дружини Гвено Меверід Елліс, з якою познайомився у 1939 році і одружився 05/07/1941 року, коли вже проходив медичну комісію перед зарахуванням у Королівське інженерне військо. Чутливий юнак не годився для війни. Він не хотів убивати, і спочатку мав намір відмовитися від військової служби з релігійних переконань. Але неприйняття того, що Гітлер і нацистський режим робили в Європі, не дозволили йому залишатися осторонь, коли інші воюють. Ще у травні 1939 року він писав: "Армія, кривава, дурна, смішна, червонолиця армія - у своєму криваво-нудному хакі - не дай мені, Боже, приєднатися". І вже через кілька місяців: «Я, ймовірно, приєднаюся… У мене глибоке фаталістичне відчуття, що я піду. Частково тому, що я хочу відчути життя в такій мірі, на яку я здатний… Але я не знаю – я не збираюся вбивати. Можливо, натомість вб’ють мене".
Історія Льюїса, безперечно, є трагедією – це життя, обірване жахливою війною, війною, яку він ненавидів. Він написав дві невеликі поетичні збірки та дві короткі книжки прози. Вони витримали випробування часом. Хтозна, чого б він досяг, якби мав хоча б ще кілька років життя і творчості.
Алан Льюїс загинув у віці 28 років у Бірмі через "трагічну випадковість". Постріл у голову зі свого пістолета великодушно не назвуть самогубством.Alun Lewis Goodbye
So we must say Goodbye, my darling,
And go, as lovers go, for ever;
Tonight remains, to pack and fix on labels
And make an end of lying down together.
I put a final shilling in the gas,
And watch you slip your dress below your knees
And lie so still I hear your rustling comb
Modulate the autumn in the trees.
And all the countless things I shall remember
Lay mummy-cloths of silence round my head;
I fill the carafe with a drink of water;
You say ‘We paid a guinea for this bed,’
And then, ‘We’ll leave some gas, a little warmth
For the next resident, and these dry flowers,’
And turn your face away, afraid to speak
The big word, that Eternity is ours.
Your kisses close my eyes and yet you stare
As though God struck a child with nameless fears;
Perhaps the water glitters and discloses
Time’s chalice and its limpid useless tears.
Everything we renounce except our selves;
Selfishness is the last of all to go;
Our sighs are exhalations of the earth,
Our footprints leave a track across the snow.
We made the universe to be our home,
Our nostrils took the wind to be our breath,
Our hearts are massive towers of delight,
We stride across the seven seas of death.
Yet when all’s done you’ll keep the emerald
I placed upon your finger in the street;
And I will keep the patches that you sewed
On my old battledress tonight, my sweet.
1942
війна- це завжди трагедія для людей, що мріють творити і жити: поет це, чи хлібороб.Добре, що розмістили розповідь про нього, це висвітлює твір у всьому трагізмі людського життя.
Чи настане такий час в історії людства, коли відправлені на війну нищитимуть тих, хто їх відправив, а не один одного?! Правителі не здатні зупинятися самі. Тому першим пунктом всіх Конституцій повинно бути, що підлягають безумовній ізоляції в печерах Антарктиди керівники, які віддають наказ про початок воєнних операцій.
Здоровий глузд вказує, що так має бути,погоджуюсь з Вами,але це "не працює" ,а голосніше за всіх про МИР кричать ті, що розв'язують війни.Боляче це усвідомлювати, а в тих людях хто реально щось робить для миру в теперішніх реаліях і для нашої України бачу Титанів сучасності.
В студентські роки оплакувала геніальних фізиків, загиблих у Першій і Другій світових війнах. Зараз плачу за всіма загиблими у всіх війнах.
Колись знищення Алеппо здавалося визначною перемогою над ІДІЛом, божевільною чумою нашого часу. Зараз рф звично перетворює в Алеппо наші міста. Не помітила, коли зникла межа між ними і нами. Виявилося, самому легко стати ворогом, якого треба знищити.
Люди не змінюються, або змінюються надто повільно.
