Стежки поприпадали до землі,
Сховалися під папороть й ожину.
А тут вже й осінь на зеленім тлі
Вихлюпує емоції наживо.
Дивлюсь: на чатах згорблена верба.
Давно забула, що то плач і сльози,
Й не хилить сиве віття їй журба,
Як пише хтось в поезії і прозі.
-Мовчи,- шепоче,- тишо, не лунай.
Стелю в дуплі із листя постелину.
Тут відзимує Мавка лісова.
Її я берегтиму, мов дитину.
Їй будуть снитись лиш солодкі сни-
Русалки, ліс в мелодіях сопілки.
А може, й Перелесник навісний…
Поки не збудять навесні ягілки…
В сни не впущу я Лу́каша. О ні!
Бо не уміє жити він красою.
Людські істоти часом ниці й злі,
Ведуть до нас ту… з чорною косою.
Гілля верби майнуло у мій бік
Як докір через вторгнення в природу,
А ще й зловмисник липу поволік-
Сучками геть обтикану колоду…
На руки впала надвечірня мжа,
Тож поспішаюсь завидна додому.
Тепер сама знайшла мене стежа,
Бо що робить в оселищі чужому?
Лукаша не гукайте, в нього не добра душа. Такі як він жорстокі до казки лісу. Засмічують, вирубують і гриби збирають неакуратно (не користуються ножем) Зворушливий твір
Valentyna_S відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чудова поезія! 
З СВЯТОМ ВАС! МИРУ,ЗДОРОВ*Я, ЩАСТЯ І ЛЮБОВІ! 
