Про себе:
"Яке життя - така й мова" (Сенека). Прагматичний світ не вельми плекає поезію, загалом почуттєвість у слові: головне для нього - "розуміння", "інформація", "комунікація" (хто "не поінформований" - той наче на марґінесах життя). Ще Горацій цурався товариства тих, хто "у священному гаї бачить лише дрова" (згадаймо у Франка: "Мій друже вірний, гаю"), і кожним своїм твором прагнув примножити іншу громадку - тих, хто "відчуває однією з ним душею". Бути розумним ,стисло кажучи, - це жити у злагоді з природою, розуміти, що для тіла потрібно дуже мало, для душі - дуже багато; відчувати - це відгукуватися на кожен порух дня, який може бути останнім, ловити його душею ("відчувати" й "думати", звернімо увагу, римляни передавали одним дієсловом: sentire) ; вловивши - втілювати в мову, у слово (" Сarpe diem"). А "гарна мова (це вже Квінтіліан, найвищий авторитет у тій сфері) -та, яка йде від серця". Людина прагне говорити гарно (найвищою цінністю в давньому вихованні було красномовство, музика слів, сама музика) - в надії на те, що знайде відгук у серці іншої людини і що ця інша людина побачить її душу ("Образ правдивий мій - в пісні моїй", - писав Овідій на вигнанні). Побачить очима душі, внутрішнім зором. А той зір (уже в ті часи!) притуплювався...
І справді, видається, що слово перестає бути фактором поступу, втрачає свою основу - людинотворчу функцію.
Те, що бачить око, що є очевидним, те й болить нас; скажімо - що архітектура української церкви втрачає національні форми; а от якою є "архітектура" мови, чи гармонійні, стилістично впорядковані риси її звукового образу, - над цим замислюємося рідше (навіть відповідного слова, що стосувалося б вуха, на зразок "очевидний", не маємо). Бо це - сфера зору душі . Бо це - значно важче: одна річ сплести гарний вінок, сув"язь квітів, для ока, інша річ, - теж своєрідний "вінок", - мистецька сув"язь слів у фразі! А слух, не забуваймо, - безпосередня дорога до серця (по-чуття). Не випадково ж у відомій пісенній фразі Б.Лепкого первісне "Видиш, брате мій..." замінено (як точно!) на "Чуєш, брате мій..." А ще пригадаймо й таке: "Скажи щось, щоб я тебе побачив", звісно - "твою душу". А дзеркало душі окремої людини, як і окремого народу, - не лише очі, а й голос...
Наша ідентичність - у нашій мові.Мусимо, не тікаючи кудись у ліси, гори чи пустелі (легко бути собою, коли ніщо не загрожує знеособленню), мусимо - "проти рожна перти, проти хвиль плисти" (Іван Франко). Цей рух проти хвиль, до свого кореня, до себе, до рідного слова, до гармонії розуму й серця, і є поступом, - а не поспіхом, що веде в нікуди.
З книги Андрія Содомори "Від слова до серця, від серця - до слова" (Львів, 2012). |