прислу́хайся до цеї тиші
вона не має кра́ю й дна́
її повільними губами
шепо́чуться пророчі ті слова
якими
послуговується
небо
те́мне
й я́
скра́ю
запускаю
не́від скромний свій
пома́лу в
це мовчання
надцілоземне́
за-
тамува́вши по́дих
через
час
якийсь
бринить
в на-
тягнутих руках
не-
видимий метелик
чи може я́
тремчу́
як злодій
залізши раптом
в не своє́
я
витяґа́ю
по́тай
ви́лов
браконьєрський свій
із глибини́ небес
нічних
і це́
-
ґрабунок
що його
ніхто й
не
бачив
й тоді
перед очи́ма
постає́
щось неземне
і
невимовне
і я
радію
що
я ту́т
нікого не пита́ючи
упха́вся
нишком
просто тихо бу́ть
я
ніби ту́т мене й нема́
краса́ підслу́ханих мелодій
армаґеддо́н
відстрочує на рік
іще́ один
у місці людному
я був один
ніхто
на ме́не
не звертав уваги
і я забув
чому там був
аж о́сь
вона ввійшла
і просто говорила
говорила
говорила
а я́
-
пропа́в
дивився
як на гра́д
рясний
горохом білим що́
відскакує
від підвіко́ння
не розрізняв
у сказа́ному нею
слів
як
у бджоли́ в польоті
не побачиш крил
лише її
чарівномедоно́сне тіло
вона тако́ж
несла в собі
чудес
запа́морочливі
обіцянки
а зараз
гу́би
в неї
щось живе́
так згу́бливо
зі слів собі плели́
що я аж
остовпів
й закля́к
від гро́му цього чу́да
що водоспадом
в вирій
понесло́
мене́ мину́лого
я все́ віддав б
щоби́
хоч кро́к
наблизитись тоді
до неї
і вічно б
слухати мені цей спів
пташиний
і зустрічати погляд
її
милий
по-доброму здивований
моїм
від неї
переля́ком
бо це́ ж
не мо́же ж
бути наяву́
я сплю т-ти Господи
неначе
оманлива луна́ ж від чо́го
луна́ й луна́ у мо́їй голові?
все сниться со́н
один і то́й же
замі́нює реальність він
містерією
у якій
живу я ніби недаремно
й знахо́джу
знову
посмішку твою́
сумну́
у
буґі-вуґі буднях
життя
земно́го
серед
земново́дних
обставин
де
так даремно
наніщо́
усі живуть
плазу́ють
щоб
хоч я́кось зароби́ть
тяжку копійку
ді́ток прокорми́ть
і не здуріть при цьому
до кінця́
до ре́шти
викро́юючи
5 хвилин для сну
про небуде́нне
в цій си́зій муті
геть без кольорів
калейдоско́пом
монотонним
про-
ходить все́
як у тіснім метро́
безду́мно
надаре́мно
ко́взько
в раю́ рабів
з лічильником таксі
коли́
усе захо́пливе й важне́
завжди́
мина́є мимо те́бе
й
красу
доводиться тобі
вига́дувать
аби зустріть
й
бодай торкну́тися
її туніки
із живо́го срібла
вона́
-
це
пошук рідної душі
до ко́го можеш
притулицця
в цій м’ясорубці
на хвилинку
й поли́нути у світ
над світом си́м
прире́ченим
сліпим
але уже поча́тим
тобо́ю
то́ж
з цього жо́лоба вузького
тобі
не вислизнуть
нія́к
усе́ уже́ як в домови́ні
хоча до неї ще гай-га́й
але́...
але хто зна́
між тим
з зими́
прихо́дить теплий вечір
черво́но сонечко сіда́
і дітлахів мами́
з садо́чка
заку́тано
розво́зять
по дома́м
післяробо́ча вто́ма
мло́сно налива́
100 грам і
розгорта
нез’Їджені в обід
домашні бутерброди
сяк та́к
пройшов ще день
ніч насувається здаля́
але я не відда́м їй
вечір
мій
в якому
ти́
мене
чекаєш вдома
й
очима рідними
з порога зустріча́єш
спа́лахом великого добра́
в якім я та́ну
як сніжинка на лиці́
що
з вулиці
зі мно́в
прийшла́
до те́бе
щоби́
розтанути сльозо́в
перед тобо́в
як я
в твої́х обі́ймах
де
так докірливо
ти
мру́жиш очі
бо
бензи́ном
зно́в па́хне ша́лик
мій
що на заправці
все плу́тався
мені
поме́жи ру́к
ти притули́
свої обі доло́ні
до мо́їх скро́нь
і поцілуй мене́
бо вмру́
на
нашому порозі
не вспіючи
сказать тобі
люблю
шлях до соціологічного філософського каменю в руках починається з банальної констатації, потім "кількість" констатацій переходить у "якість" нових рішень через те, що на велику купу гною злітається багато мух з різними варіантами рішення всіх світових проблем
на жаль я інституційно не маю можливості охопити цей процес з належним рівнем наукової, організаційної та адміністративної достатності
