Вже не чекаю... Осені печаль
Вповила серце в неозору сутінь.
Дрижить на склі сполохано кришталь,
Мов за́вода моєї каламуті... (Леся Геник)
Іще чекаю...
Дива з-поміж див...
Ось-ось торкнеться і стече сльозою
пухка сніжина, що Господь творив
і філігранно вибавив Рукою
у крихті досконалу чистоту,
красу і міру миті в піднебессі...
Іще чекаю...
Вірою росту
в дитячу казку…
Ось уже воскресне,
як тільки Янгол зі свого крила
розсипле зимно-кришталеву тишу
під сяйвом срібла місячного тла,
і давній трепет серця розколише…
Ой, Лесенечко, оце подарунок! Неймовірний прекрасний, і солодко-теплий, мов торк самого Янгола...
Адель Станіславська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ось тепер так, як було задумано.)))
Бо спонтанно з"явилося після прочитання твого вірша,і тільки нині, дещо підшліфувавши напівсонний експромт, змогла виставити.