А чи бідність – це те, що боятися треба найбільше?
Із роками, коли всі полиці заставлені вартісним шматтям,
Розумієш, від бідності – втік, а чи маєш щось інше,
Що цвіте у душі, щоб відверто себе чи когось не картати?
Бо якщо є в найважчі моменти кохана людина,
Що простягне і руку, і навпіл свою може зрізати душу,
Ти – живий. А не той, непотрібний, із брудом в судинах,
Що зронив почуття, як непотріб, у першу ж брунатну калюжу.
Та бува, налаштуєш життя, і опинишся в пеклі.
То й до келиха лихо з сум”яттям заставлять, на гріх, зазирнути.
Чи потрібні комусь несумісні із радістю жертви ?
Чи тебе не чекають батьки, діти, друзі й маленькі онуки?
Хіба можна хворіти і пити, й висіти на межах,
Що завжди розділяють життя і некликані пазурі смерті,
Розкидати шматки хоч маленького беззастережно,
Хоч маленького щастя в житті, хай хоч трохи й потертім, подертім.
