А на дачі робота завжди
Тебе кличе, турбує й гукає.
Не відразу второпаєш, ти
Чи - у шахті, чи справді – у раю.
Помідорів рівненький рядок
Безпардонний бур”ян підпирає.
Я на плечі собі – рушничок,
Бо згадала, що я таки – в раю.
Бо є озеро – як острівок,
У короні з лілей й очерету,
Острів радості серед думок,
Безтурботна легка оперета.
Там вербиченька коси свої
У воді молодильній купає.
Заливаються там солов”ї,
А із ними й серденько співає.
Попливла і лягла на воді
Розчинитись – нагальна потреба.
Загубила себе я тоді -
Серед хмар, серед хвиль, серед неба.
Я руками торкаюся хмар.
Що пливуть у примарнім серпанку.
Додає до безмежності чар
Щебет пташечки – очеретянки.
НУ СПРАВЖНІЙ РАЙ І РАЗОМ ІЗ ТОБОЮ, ПІД СПІВ ПТАШОК ТА ЛІТНЬОГО РОЗМАЮ НА ДАЧІ ОТВОРЮ ВІКНО,ПІД НІЖНИЙ ДЗЮРКІТ ПОТІЧКА І РІЧКИ, ВРАЗ РОЗІМЛІЛА Й ЗАДРІМАЛА ВІД НЕЗВИЧКИ.
Ліоліна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Цікавий і медитативний вірш. Споглядальні мотиви рідкісні в нинішній поезії... По суті китайські мотиви... Не сподобалось тільки слово "зове" - ріже вухо. Рядок треба переробити і буде просто чудовий вірш!
Ліоліна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відвідини і коментар
Я часто так медитую і заряджаюся енергією, якої мені багато треба для сумбурного життя
На даче всё иначе (слава Богу, не дача показаний) 
