до сонця вернеш фізію вапнисту,
впокорений кріпак чужої волі,
в цій тиші з шурхотом торішніх падолистів
вже лащаться примари напівголі…
в міцних лещатах цифрового бога,
скануєш поглядом означені принади,
бринить ледь-ледь тонка струна тривоги
свою нудну, довершену баладу…
попереду – сто днів важкої крові,
слизьких обійм розхристаної тіні,
що вирве з м’ясом крила паперові
і висмокче до краплі в павутинні…
попереду – сто днів сумнівних звершень,
чиїх очей травити будеш смальту...
...між стеклами агонізує шершень,
приречений на закриття гештальту…
