Всі строчать вірші, оди, епопеї,
щоб скромно називатися – поет.
Поезія – суцільний вінегрет,
в який заради думки однієї
не раз вкрадеш з життя його сюжет.
Он свідок – сонце.
З далечі і зблизька
вертались ми під соняхи руді,
де в труднощах зростали і в труді.
Злітали ми і високо, і низько,
коли були ще зовсім молоді.
Тепер не те.
Вcе рідне і знайоме.
Та тільки – де він рідний отчий дім?
Тепер,
– Ги-ги! –
Мовляв, не всі в нас дома –
ні призьби, ні макітри, ні соломи...
Все відцвіло в дитинстві золотім.
Лиш між кущів стоїть одна варцаба.
І знов,
– Ги-ги, а що це? –
Я вже звик.
А це кілок, що ставила ще баба,
коли вже діда не було в живих.
А ви залиште пам’ятник про себе.
Погляньте, що намісники творять:
паплюжать землю, промишляють небом,
і оскверняють Божу благодать.
Тепер за муром, і за частоколом,
і за тинами – гори від сміття.
І хоч життя – прекрасне, як ніколи,
та т́ільки – де гарантія життя?
