Неприродно і штучно дивитися
за вікно,
коли тебе вже
немає
в кімнаті,
потухлій
від попелу й чаду,
відмерлого часу.
І більше ніхто
не побачить зловісного дня
каскадів,
і блазнів
не буде;
поховані люди
ідуть на вечірній сеанс.
І доля блакитна стромляє
в повітрі отруту;
і б’ється сигнал;
і рясніє від атомних туг
валторна.
І арфа прокинеться
вчасно на кислому дроті.
І більше не буде чманіти
стопрокляте слово.
Смерека сколише минуле,
а стронцій майбутнє,
і цезій шарманно шпурляє по тілу
звитяжну сирену;
там Сцилла зжирає гієну,
і б’ється в конвульсіях сила,
і плаче сурмач.
Та космічна природа
від рук животворно-смертельних
в отруті оманній, спартоленій,
б’ється у хмарах
минулого.
Більше не буде тарелі — лунатиме вічність
з очима святого і юного
хлопця Лоретті.
