Вино заклякло в часі, почорніле,
втікають янголи на пращу в ніч.
Іде султан, сліпий і непохитний,
іде туман і поглинає ніч.
Сідає мотлох, білий і прозорий,
на час століть. Поламано межу.
І заспіває час басистим мором,
і звироднілу глушить мережу.
Закрився час і самовпинно плаче.
Усе мине: і мотлох, і взірець.
Самотній Бог, який із неба бачить
кінець життя, початок і кінець
усіх життів, рухомо-нерухомий,
уже забув про пекло і раї.
Усе пройде. Не буде вже для кого.
І тільки млосно шемрають гаї.
Усе іде, без краю і до краю.
Усе мине і не поверне час
Свого останнього земного маю,
Ніщо з інету не залишить й мас.
Свідомість вийшла, тіло помарніло.
Душа почасти зацвіла — і в ніч.
Лишився мотлох — вже немає мрії,
й самаритянин, що шукає слід.
помер. Іздох кривавий Торквемада,
і Робінзон пішов у небуття.
Немає світу, тільки буфонада.
Не залишилось навіть каяття.
Гріхи ферментували у прокляття.
І чорний день ясу пускає в ніч.
Розпрядле сонце гомонить у часі,
чорніє сонце від людських бажань.
І тільки два болота безпощадно
все гомонять. А поруч йде печаль.
