|
Паніка, що охоплює людину, коли вона в натовпі й розділяє загальну долю, не така жахлива, як страх, пережитий на самоті.
Джек Лондон
"Морський вовк"
1
Яка красива ніч на морі -
Так порожньо і лиш вгорі
Над головою ясні зорі,
Що відбиваються в воді.
А там безодня - не збагнути...
Навколо тиша, і не чути,
Як хвилі гонять корабель
У пошуку нових земель,
Вітрил великих тихий трепіт.
Немає вітру, море спить,
Лиш тихо палуба скрипить
І чути десь далекий шепіт.
Потрапили в морський полон,
Та вчора все не так було.
2
Наш капітан тримався курсу,
Щоб Північ був по лівий борт.
Таку собі він мав спокусу -
За кілька днів зайти у порт.
Та раптом море заштормило
І ледь судно не розломило,
Немов розгнівалось на нас.
Навколо стало темно враз.
Піднялись хвилі вище неба,
Почалась злива, вдарив грім,
Охрипшим голосом своїм
Наш капітан кричав, що треба
Усім нам душі зберегти
І штурмом проти хвиль піти.
3
Підняли ми усі вітрила,
Назустріч хвилям попливли,
І з кораблем, немов на крилах,
Понесли нас вперед вітри.
Не довго море бушувало,
Вже хмари сонце показало,
До вечора той вітер вщух,
А з ним не стало і дощу.
Але у шторм ми з шляху збились,
В безмежнім морі заблудились,
Пора нам збавити свій хід,
Ми більше не йдемо на Схід.
Не слухається вже кермо,
На всіх вітрилах стоїмо.
4
Лиш гладь морська, нічого більше,
Хоч вітер стих не так давно.
Ми думали, що шторм - найгірше,
Вітрил порветься полотно.
І байдуже, хай би й порвались...
Ми всі тепер переконались:
Страшніший шторму тільки штиль,
Коли до суші сотні миль.
Так іноді й в житті буває -
Мовчання гірше аніж крик.
До тиші кожен з нас привик,
Та страшно, бо ніхто не знає,
Що буде завтра, плине час
І скоро тиша вб'є всіх нас.
5
Минають дні, ми збились з ліку,
Вони змішалися в один.
Невже судилось нам довіку,
Серед безмежної води,
Залишитись самими в морі,
Де кожну ніч нам світять зорі,
Одні і ті ж, ніяких змін?
І жоден кит або дельфін,
Яких багато тут навколо,
Не показався за бортом,
А ми чекали всі гуртом,
Щоб вполювати вже хоч кого,
Ще поки голод не зморив
І по одному всіх не вбив.
6
Потрохи трюми порожніють,
Вже мало їжі та води,
Команда втратила надію
До суходолу нам дійти.
Лиш капітан - натура сильна -
Єдиний вірив неухильно,
Що небо ще нам вітру дасть
І виберемось з цих нещасть.
Повернемося ми додому,
Всі ті, хто тут на кораблі,
Ходити по сухій землі,
Десь там, на березі новому,
Так скоро будемо всі ми.
Чекають нас жінки з дітьми.
7
Але не вся команда вірить,
Що вдасться вижити всім нам.
Хтось палубу на кроки ділить
І молиться усім вітрам.
А хтось, вже втративши надію,
І навіть вижити не мріє,
Змирилися з таким кінцем,
До смерті повернулися лицем.
Чи не прийдеться нам для того
Коли закінчаться харчі,
Когось із нас знайти в печі?
Потрібна смерть лише одного...
Тут кожен у думках пірнав,
Та раптом постріл пролунав.
8
Матрос. Йому лише сімнадцять,
Це перший був його похід.
Пістоль все ще стискають пальці,
Що залишив на серці слід.
Моряк у третім поколінні,
Не витримав уроків цінних.
Такий закоханий в життя,
Зламався він без вороття.
Так мріяв стати капітаном,
І вперше взяв до рук штурвал,
Себе немов, хоч без похвал,
Відчув він центром океану...
На край для пострілу все ж став,
Але так за корму й не впав.
9
Його знайшли, та було пізно,
Давно поринув в небуття.
Лиш погляд капітана грізний
Показував всіх почуття.
Життя чогось таки вартує
І смерть когось нас не врятує.
Ми вчасно зрозуміли це,
Поглянувши в бліде лице.
Зашили тіло в парусину
І скинули його за борт,
Щоб не плисти із ним у порт,
Віддати морю його сина.
Можливо вже прийде той час
І Посейдон відпустять нас.
10
В кают-компанії надвечір
Зібрався разом екіпаж,
Тягар і смуток ліг на плечі -
Тепер не з нами вже друг наш.
І всі до ранку будуть п'яні,
Сьогодні в кожного в стакані
Не грог налитий - чистий ром,
Густий, як море за бортом.
Ще вчора він сидів тут з нами,
А зараз вже нема, помер,
І на поминках ми тепер
Того, що марив берегами...
А зараз вже його нема,
Окутала страшна пітьма.
11
Хвилина тиші, всі мовчали
І стримувались як могли,
Та раптом поштовх ми відчули,
Аж затряслись усі столи.
І в тиші ми змогли почути,
Як з кіпітанської каюти
Донісся шум, розбилось скло,
А з-під дверей щось потекло.
І дивно якось - як так сталось?
Наш капітан давно не пив,
Та віскі він собі налив,
Бо мало в нас води зосталось...
На палубу всі вийшли враз
І капітан сказав до нас:
12
"Ми всі давно в полоні моря -
Усе життя як корабель,
Його руйнує шторм і буря,
А штиль виснажує людей.
Але коли усе погано -
Здаватися ще надто рано.
Надія є завжди, вона,
Нехай маленька й незначна,
Але ніколи не покине,
Врятує будь-коли й будь-де,
Якщо послухаш себе,
Згадаєш, що ти ще людина.
Хвала і слава небесам,
Що разом ми, ніхто не сам".
13
І поки ті слова лунали,
Ми погляд вгору піднесли...
Це правда чи здалось не знали -
Багато випили вже ми.
А там надулися вітрила,
І корабель, немов на крилах,
Котрий у морі десь пропав,
Потрохи швидкість набирав.
Стихія то велика сила:
Одна, хвала усім богам,
Життя подарувала нам,
А інша мало нас не вбила...
Вперед потрохи вітер гнав,
Куди пливем ніхто не знав.
14
А що, коли ще далі в море,
Подалі ще від берегів,
Кудись у ті морські простори,
Де ще не було кораблів?
Разом нас горе об'єднало,
В єдине ціле всіх скувало...
Хвилина радості для нас,
Хоч на якийсь короткий час
В нас появилася надія.
Ми повернулись за столи,
Лиш доносилося згори
Всю ніч, як бореться стихія.
А зранку, з носа корабля
Почули раптом крик: "Земля!"
28.06 - 01.08.19
ID:
843706
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 01.08.2019 13:56:49
© дата внесення змiн: 05.08.2019 20:00:53
автор: grotath
Вкажіть причину вашої скарги
|
