В пустоті зжовтілих вікон
тихий біль лягає в ліжко,
він з думками засинає
й прокидається із ними…
Він зазвичай на межі,
інколи за нею трішки…
Відкриває собі вина –
так втікає від провини,
заспокоює, ні не винен,
то не я, то клята доля,
то вона…
Хоч хтось та й пожалійте,
заспокойте моє літо
в голові, мої всі весни,
осені і зими,
я ж не винен…
Віра вмерла на кордоні, вперше
його перетнувши…
Я тримав її щосили,
скільки міг…
Обманював себе, говорив що
я щасливий,
я не винен –
вперше втік...
Дощ з повік,
а далі
лід…
Йшов та й йшов,
прийшов –
не зміг…
І тепер
хвилини – біль,
години – біль…
Я – ціль …
В пустоті зжовтілих вікон,
я лягаю в ліжко…
Тссссссссс…
