|
КОЛИ ЇЇ ЗОВСІМ НЕ ЧЕКАЄШ…
«Радість людині у відповіді його уст,
а слово на часі своєму яке воно добре!»
(Пр.15:23)
Життя ніколи не балувало Євгена. Це він зрозумів ще в дитинстві, коли протягом п’яти років через різні хвороби рідко бував удома. Тиждень-другий були, наче маленькі перерви, після яких знову потрібно було повертатися в лікарню. Коли врешті здавалось, що усе минулося, важко захворіла мати. Вона так і не повернулася додому з лікарні. А через два роки в аварії загинув батько. Дуже важко було змиритися з горем. Але дванадцятирічний Женя старався не втрачати оптимізму, продовжував вірити в Бога, любити Його, як за життя навчала мама. Він пам’ятав її слова, що не раз повторювала: «Все від Нього ми повинні приймати, хочемо цього чи не хочемо». Він усе приймав, ні разу не подумав, аби прогнівити Бога. Бо найбільше за все хотів опинитися з Ним на небі, особливо коли не стало батьків, а з найрідніших залишився тільки дідусь Антон.
Дивлячись на небо вечорами, уявляв оселю в якій, як вірив, жили батько з мамою. «Можливо зараз, - думав, - вони також дивляться на мене. Й хто знає, чи перехрещуються наші погляди?»
Дідусь, як умів, заспокоював онука. Свою жалобу, свої сльози ховав у глибинах свого серця. Тільки вночі, коли Женя спав, дозволяв собі звільнитися від них, щоб уранці не залишити для них вільного місця; радіти з Євгеном новому дню.
… А літо збігало. Мов безтурботне хлоп’я, весело перескакувало з дня в день, поволі наближаючись до осені. Коли місяць минув з часу, як друга біда постукала в двері, старий запропонував онуку переселитися до нього в село.
- А квартира? - розгубився Женя.
- Поселимо до неї квартирантів. Нехай живуть, а ми з тобою і гроші матимемо, і спокійними
будемо, - порадив.
Повернувшись до свого дому, він ніби зустрівся зі своєю молодістю. Протягом всього дня, присвячував себе різним справам. А ввечері, як тільки на небі з’являлися зорі, повечеряв з онуком і переодівшись у чистий одяг, брав до рук Біблію. То була його найулюбленіша книга. Вона постійно лежала в центрі стола вітальні. До ранку міг читати її, розповідати про неї, співати псалми Давида і ні на хвилину не стомитися.
- В ній усе моє життя, - зізнався онукові, бережно гортаючи відцвілі від часу сторінки.
Женя дивився на нього, ловив кожне його слово, як краплини життєдайної води, стараючись не упустити жодного.
- Вона - мій лікар, - продовжував. Які б хвороби не поселялися в моєму тілі, тільки її
слово зцілювало. Все тому, що воно сповнене Божої святості.
Дідусь говорив правду. Сумніватися в його висловах не було причини. І за це Женя поважав його.
Однієї ночі, роздумуючи над словами старого, хлопчина вирішив для себе неодмінно стати лікарем. Хоча йому не дуже подобалася дана професія, бажання допомагати одужувати людям не тільки звичайними ліками, а також читанням слова Божого, виявилося сильнішим. Дідусь не протирічив задумам малого, коли той розповів про них - розумів бо його. Влітку, вони разом збирали трави, вивчали їх. А взимку - читали книги з медицини, що брав у сільській бібліотеці. Коли щось із написаного не розуміли - зверталися до лікарів. Люди у білих халатах, дивувалися прагненню хлопця, та не відмовляли у допомозі.
До часу закінчення школи, Євген вже чимало знав про різні хвороби, їх лікування, то ж відразу вступив до медичного інституту. Але навчатися все-одно було не легко, як і хвилюватися за дідуся, знаючи, що він завжди з нетерпінням очікує його приїзду. І вдень і вночі, вони молили Бога: дідусь - за внука та його навчання, а Євген - за нього та його здоров’я. Для обох Біблія залишалася єдиною Книгою, з якою продовжували навчатися Божої мудрості.
Щосуботи, до пізньої ночі, приїжджаючи з навчання у сусідній області, хлопець до пізна розповідав про своє студентське життя, ділився сокровенними таємницями, разом молився, а неділю вранці, спішив на Богослужіння у Дім молитви сусіднього села. Дідусь вірив онуку, бо знав: Євген - розумний хлопець, дурниці не зробить. Тільки єдине почало непокоїти з роками - холостяцьке життя хлопця. На що Євген, спокійно, посміхаючись, відповідав словами з улюбленої Біблії:
- Встигну. «Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом» .
- Але життя не стоїть на місці, - хотів заперечити, - час вдатися до пошуків майбутньої
дружини.
- Дідусю, любий, у Бога все розписано. Прийде день і година, яких зовсім не чекатиму. -
Євген знову посміхнувся, обійняв старого, крадькома витер зі свого обличчя сльозу.
Вдавши, що нічого не помітив, старий і собі посміхнувся, та все-одно, його серце продовжувало хвилюватися. Адже стільки у світі зла й ненависті, що вистачить не на одне покоління. «Нехай, не складеться у нього з дружиною, - думав про себе. - аби віру зберіг у Бога, проніс її крізь усі роки свого життя. Щоб у вічності не бути осоромленим Творцем, втратити вічність із Ним на святих небесах».
Євген, ніби вгадавши думки дідуся, підсів ближче, обійняв, як у дитинстві, колись обіймав батьків. І здалося йому тоді, що досі не було такого вечора після смерті батьків, який вкрив його своїм ніжним теплом із забутого минулого, взяв за руку і повів міжчассям течії життя по обидва боки якого жило дитинство. Якось в один із суботніх вечорів, коли Євген приїхав не як завжди, а близько півночі, вигляд онука не на жарт схвилював старого.
- З тобою щось сталося? Чи може?... - поцікавився у нестямі.
- Зі мною все добре. Але… - Євген зам’явся, не знаючи розповідати про сьогоднішнє
знайомство у потязі чи… поки змовчати. Відсунув тарілку з вечерею, піднявся на ноги, важко пройшовся по кімнаті. Хотілося тиші. І це, здавалось розуміли і вітер, що бешкетував за вікном будинку, і тихі ходики годинника, що ритмічно відмірювали хвилини в дідусевій кімнаті. Стихнув, вони дали змогу хлопцеві зосередитися на своїх думках, які плелися в голові, мов павутиння.
- Не мовчи, прошу тебе, - ще гірше занервував дідусь.
- Дідусю, любий, - повернувшись швидкими кроками підійшов Євген до нього, - У тебе за
плечима багато прожитих років. Допоможи мені.
- У чому ж справа? Я готовий вислухати тебе. Розповідай. - тремтячими своїми руками
схопив руки онуки, як у дитинстві, підвів його до себе.
Нічого не приховуючи, хлопець повідав старому про жінку Марину та про її сина Сашка, який протягом трьох років від народження залишається прикутим до ліжка. А все тому, що причиною була хвороба, яку лікарі боялися лікувати. Тож довелося аби оглянути малого їхати аж у сусідній район, де жили вони.
- Знаєш, дідусю, я вилікую дитину. Скільки б не коштувало, але я поставлю хлопчину на
ноги, - заявив Євген майже під ранок, зважено і обдумано.
Весь наступний тиждень окрім навчання, знаходив іще час для пошуку лікарів. Було не легко, бо не всі екскулапи, знаючи хворобу дитини, не хотіли ризикувати її життям.
- А якщо ми разом спробуємо, - запропонував після не довгих роздумів літній профессор.
Він став єдиною надією на порятунок, яку Євген відмовився вже шукати в Україні. - Будемо вирішувати цю справу разом, адже ми – лікарі!
Євген мало не розплакався. Бажання сповістити радісну новину Марині, аж виринало назовні. Весь тиждень він не припиняв у молитвах дякувати Богу за лікаря, славити і величати Його. А в суботу, як тільки закінчилось навчання, знову поспішив до неї у село.
Довго того дня були разом. Разом обговорювали плани лікування дитини, гралися з нею, молилися. Тож до дідуся приїхав знову близько півночі. В неділю вранці поспішив на Богослужіння, а ввечері - на навчання.
Сашка, дякуючи Богу і професору, вдалося обстежити в одному із кращих інститутів України, а потім – призначити лікування. Марину лякало єдине: кошти. Бо ж їх потрібно було чимало.
- Довірся Богу. Він допоміг мені знайти лікаря, допоможе знайти і кошти, - заспокоїв
Євген. - Ми - Його діти, а Своїх дітей Господь не залишає в біді.
На допомогу знову прийшов літній професор. І за першу операцію та ліки Марині не довелося платити. Євген усе контролював сам, не випускав з уваги жодної дрібниці. Коли висновки чергового обстеження стали значно кращими за попередні, хлопець не тямив себе від радості.
Другу операцію було вирішено провести за півроку. Протягом цього часу Марина і Євген не залишали маленького Сашка. У вихідні хлопець рідко бував у дідуся. Але він, знаючи обставини онука, не сердився.
Одного вечора дідусь Антон навіть запропонував свої заощадження для лікування дитини, а решту - зібрали громадами кількох сіл. І знову, як і в перший раз, Євген операцію робив з професором, ночував біля дитини.
Хлопчик для нього став майже рідним. Він готовий був називати його своїм сином, а Марину – дружиною.
Після виписки Сашка з інституту, а також місячного відпочинку вдома, Євген запропонував Марині разом з її сином відати Богослужіння в одному з Домів молитви міста, що на деякий час, стало їхнім другим будинком. У ті дні по-особливому хотілося побувати в ньому, подякувати Богу. Хлопчина без нарікань на здоров’я вислухав вечірнє зібрання. А вранці вчасно прокинувся, щоби разом із мамою та Євгеном помолитися знову Богу. Він вірив, що саме Ісус зі Своїм Небесним Отцем допоможе йому.
І дійсно, вже на сьомий день Марина помітила значні зміни. Сашко міг не тільки стояти, опираючись на її руки, а й повільно ходити. Хвороба зникала без ліків.
Обстеження, проведене за два місяці в інституті, де оперували хлоп’я, підтвердило: третьої операції не потрібно - дитина абсолютно здорова.
Марина не знала, як віддячити Євгену. Вона вірила у Боже диво, але не применшувала його заслуги. Та хлопець не переймався. Він думав про те, як зробити Марину, а також її Сашка щасливими, бо не вважав їх вже чужими, а – своїми, рідними. Про це неодмінно поспішав сказати. Адже любов приходить не тільки з першого погляду, а й в години випробувань, і стає сильною на довгі роки.
ID:
424278
Рубрика: Проза
дата надходження: 12.05.2013 10:09:28
© дата внесення змiн: 12.05.2013 10:09:28
автор: Могилівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
