останній трек доплаче в магмі ночі.
затьохкають два серця в унісон.
один на двох насниться віщий сон,
в якому, вже вза’ємнонеохочі,
блукатимуть ті спорожнілі душі
вздовж осінню освячених узбіч...
не сила знести ношу протиріч
на гору, наче чорний хрест до страти ,
наповнює туман об'єм кімнати,
чи хвилі викинуть обох з густих тих товщ
на вкритий срібною слюдою берег ранку...
він більше не стискає руку бранки,
вона заходиться якимсь нервовим сміхом,
вкриваються зів'ялі квіти снігом
і розбігаються ледь доторкнувшись долі...
