Розім’яло вороння́ кри́ла перед сном,
Крізь кватирку із вікна потягло теплом
І натомість холодок до кімнатки вліз,
А із бовдура димок поринає в ліс.
Холодок той не страшний: грубка аж пашить,
В кожен за́куток живий дух її спішить.
Я кватирку зачинив, глянув із вікна –
Хоч закутав землю сніг, на душі́ – весна.
Небо чорне мерехтить льоди́нками зір,
А внизу під ним лежить снігу повен двір.
Гілка тріснула в садку – придавив мороз,
Скоро віхола в танку́ піде у рознос…
Ранком знову вороння́ стане на крило
У надії навмання відшукать тепло.
А тепло – воно в душі́, там його сповна.
Хай же буде у вірші́ вічною весна!
Лютий 2025 року
