Дякую тобі, моя маленька музо…
Ти дорослішаєш на очах,
і вже не так часто до мене приходиш.
Я звичайно не ображаюся,
але я скучив за тобою…
Приходь, поговоримо
про наш світ болючий, несправедливий,
людей наївних, смішних – різних…
Про небо, що вкриває нас теплою блакиттю,
й про ночі безсонні…
Про біль, що у серці моєму,
який ніяк не може вирватися.
Про душу стиснуту до 19 грам…
Давай поговоримо про очі її,
про слова дорослі та рІзкі.
Про те, що робитиму без неї,
коли її берег безтурботності
вкриється океанами несправедливості…
А знаєш, моя маленька музо, я берегтиму її
хоча би у пам’яті, спогадах та серці,
якщо у мене не вийде берегти її поруч.
Я пам’ятатиму її вередування та щирість,
дотики, які крутили нас у танці,
і те, як летів мій дірявий дах,
коли зустрічав її у коротко – темних тонах.
Про те, як руки наші розчинялися
в замкАх незвіданої теплоти,
і десятки поглядів прострілювали наші спини.
Моя маленька музо…,
я не забуду її, якою б ти не стала дорослою…
Я пам’ятатиму її у строкатих днях,
які звуться життям….
