Щось тисне у грудях... Це, мабуть, задавнена осінь...
Летять і курличуть і досі в мені журавлі...
І сни, мої мрії, життєвого справдження просять...
З димами від листя пустити б у небо жалі!..
Зима загубилась між тугою осені й небом,
Бурмоситься хмарами; снігу нема і нема...
Боюся, в душі визріває нагальна потреба,
Щоб там замість осені вкрила все снігом зима.
Невже я засну, у зимову впаду летаргію? Мені ж в моїй осені тепло й комфортно було!
Там клин журавлиний курликанням кликав надію...
Не хочу, щоб душу у білі сніги замело!
Живи в мені, осене! Що нам з тобою ділити?
Не тисни на груди словами несправджених мрій.
Ми будемо жити, кохати і в небо летіти... З душі журавлів забирати у мене не смій!
Не смій відпускати! Не смій відпускати у вирій!
Вони ж не курличуть без мене, без мене німі!..
І всі мої мрії в життєвому сірому вирі
Не смій відпускати з душі на поталу зимі!
Аби лиш вистачило тій душі тепла вигріти своїх журавлів холодної пори, а то як буває, понабираються їх, отих журавлів, та й клюють вони один одному очі душі
Сумне «курли» мене у небо зносить,
Вже й крила прорізались, мов у сні…
Чому ж душа ніяк не відголосить?
Чому мені болять їхні пісні?
...
Милозвучно і душевно, Анатолію
до ваших творів завжди йдеш із особливим передчуттям: там щось близьке і неймовірно ніжне, там поєднання радості і печалі, зустрічей і прощання. от чого немає - ненависті. завжди лиш любов
Подібні нотки єі в моєму опусі! Загляньте при нагоді:
Нехай щастить,Анатолію!!!Щиро і з теплом 
!!!
