Колись мій Бог, мій Світоч, Аполлон
Віддав без страху серця свого ключ,
Він взяв мене, побачивши, в полон,
Відтоді йшли разо́м ми, обіруч..
Волосся – грива лева, очі ясні,
Усе в Аре́сі на́дило, мани́ло,
Тож мріяли про спільні дні прекрасні,
Але здійнялась поміж нами злива..
Тепер в кривавім місиві чуттів
Залишу я себе йому на згадку
(Мій Зевс так ревно й праведно хотів
Поставити все ж кому, а не крапку..)
До нього шлях, що пролягав, – стемнів,
То ж сонце з наших вулиць вже зайшло,
Дарма, що втримать щастя не зумів,
Що цвітом рясним квітло – одцвіло?.
В вікні його погасло, чи не спить?
Мені рядки вірша боронять спати..
То полум'я у серці ще горить?
Іду.. і не подумаю скучати!.
І це дійсно сильно (і вольовито) - наважуватися на такий крок, але страшенно нестерпно і боляче, - бо ідеш проти себе, проти всіх (обох).. проте інакшого не передбачається (мусиш), тому що стосунки загнані у "тупик" через постійні словесні сутички і чвари
Якщо все це сталось з вами, то просто побажаю вам триматися. Все, що робиться, - робиться на краще. Так же говорять. А чоловік з потрібним характером ще буде.
