Собі... коханому В моєму лані вже обжинок,
зоря вечірня зайнялась…
Чи довго ще топтать стежину,
де квітне тихо буйний ряст?..
Чи вдасться ще любить, творити?
Чи принесе творіння “сласть”?
Чи Музині дорослі діти
доглянуть сад, де квітне ряст?
Чи стане пороху і хисту
тих діток викупать в росі
та в небо – світле, не імлисте –
послать нащадкам на засів?..
Всі о́бзиви у Божій волі:
він знає все: що… де… коли…
Та так хотілось, щоб у долі
не сталось прикрої імли…
Нехай та істина життєва
ще довго осяває путь…
А як кончина, то – миттєва,
щоб без турбот для всіх заснуть.
І все ж, найперше… що б хотілось –
життям попасти в трібну масть,
щоб і душа, і грішне тіло
дарма не толочили ряст!
27.03.2015
________
На світлині: з братом Василем
(ліворуч) на могилах батьків...
Ще вистачить і хисту й долі,
Щоби топтать віршів стежки,
Щоб серцю тріпотіть в неволі,
Кохання пестити рядки...
Ще довгий лан,де рясно квіти,
Росою вмиті,до води,
Схиляють коси божі діти -
Дерева,трави...Молодик,
Ще сяє...усміхнеться ...дивно,
Примружившись,присвітить знов..
Нехай в душі не буде зимно,
А у господі - лиш любов!
Олекса Удайко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за змістовний вірш, Людо! 
