Сич розколює мене із середини,
наче біль шморгає пилкою в мозок.
І свідомість вирушає в поезію,
і весна туди несе абрикос.
Марнославства самота – в тому гомоні.
Гомоніли біль і сум —
й розійшлись.
А біда в мені лишилась, жовтесенька,
і вампірить із судин кровосос.
Білий час пройшов, планети зегар
перетнув межу
механізм зламався.
Чорний вихор
і білий крук
чекають на нас серед пустелі.
І ти йдеш на небо зі свічкою.
І горить чорне око
і сіра печаль, тільки ти не лякайся.
Там привид силить і жартує,
а поруч – червона вуаль.
Кожен бачить у ній
власні дні
і тебе.
Тільки мука і лють не дають розібратись.
Схоронити б скоріш обеліск від людей,
але все розтоптало людське
злеє стадо.
Засівалась в крові сумовита печаль.
Шабатурка алмазна спадає
у спадок
Залишає лиш попіл, — і трішечки жаль,
що спадає усе, і не буде оази,
де б спочити.
Усе вже несеться у морок. І спадає сльоза
на молочній щоці.
І усе розповзається скупо і млосно.
То могильник-будинок...
Святі сатани!
І в повітрі бензин.
Голубінь у тартарі,
прокидається смерть. І на діазолін
прокладає вогонь із небесного пекла
чорно-біла рука. І повітря кипить.
А на морі за кипнем розвиднілись рамена
біло-синього янгола, вічне дитя.
А мене вже нема на шибениці плеса,
і над храмом печалі — із крові яса.
А на руці цвіте бузок, і білий біль.
На часі смерть, що воскрешає любов.
