Поволі займався світанок,
Світлішим ставав небозвід...
І вруно густого туману
Повільно лягало до ніг.
Світліло від краю до краю,-
В який не повернешся бік...
І я цю красу споглядаю
Щоранку багато вже літ...
Ось промені сонця торкнулись
Небесної вже синяви,
І сутінки десь потонули,
Й легенькі хмаринки пливли...
Кудись відійшла прохолода,
Розсіялись рештки імли...
Своє вже зробила природа
Крилом осяйної краси...
Я сповнююсь тою красою,
Неспішно садочком іду,
Калина умита росою
В моєму садку на виду...
До сонця тягнулись дерева,
У світлу небесну глибінь,-
Поблажливість це, чи потреба,
Чи ранку свята любовіль...
І тиша стояла навколо,
Природа проснулась й земля...
Світанок котивсь загадково,-
Предвісник чудового дня...