Старіє осінь з кожним днем,
Скидає сукню, душу оголяє.
Гойдається на мокрім гіллі щем,
Й печаллю у віччі заглядає.
Блукає вітер поміж віття голі,
Вмиваючись холодними слізьми.
Густий туман лежить у полі,
Усе посіріло та помрякло на душі.
Розібрані дерева, стоять мов жебраки,
Поховалися пташки, жодного звуку.
Лиш береза, у листопадній сукні залюбки,
Тріпоче листячком, завита в жовту хустку.
Осінь як жінка, красива поки молода...
Її врода швидкоплинна і мінлива.
Догорять барви і княгиня золота,
Мов вдова безрадісна й тужлива.
Ще мить...Засне земля і затвердіє,
Листопад відкрив ворота для зими.
Скує водойми лютая, усім заволодіє,
Накриє й заколише спати до весни.
