На краю самоти я вишукую раду,
У нічному безсонні загортаючи крик.
Я іще раз в собі переважую “ваду”,
Бо чому ж це мій світ сизим маревом зник.
І не стало в мені ні краси, ані друзів.
Перешіптує вітер стогін важких думок.
І вже йду я “назад” по обпаленій смузі,
І півнеба схилилось в придорожній пісок.
А мовчання плете невимовні печалі,
Аби смутком зважніло пригинати ходу.
У весняних сльозах мокнуть води проталі,
А я нібито там… там... іще на льоду.
І у слові уже не знаходжу розради,
Спопелилось від болю переказаних фраз.
І самотність - жура в мені промені краде,
І все меншає сонця у тенетах образ.
Як же вийти?! Довкруг лиш із фальші перила...
Прогинатися в міру за вітрами услід?
Підтягнувши попруги, піднімаю вітрила!
Все ж повірю, що день - дозволяє політ.
Хай не бракне для Вас мужніх сил для польоту,
І знайдуться слова, що зігріють теплом....
Бо життя - боротьба до десятого поту
І тоді, коли ми з побілілим чолом....
________________________________
Таню, моя дорогесенька!! Бажаю Вам оптимізму..
Усе в житті минає, минеться і це... Тримайтеся, я з Вами...