В тісному купе ми сиділи навпроти,
Тікали у даль цегляні теракоти,
Світилися цятки – нічні ліхтарі,
Мов зорі, – прикраси вечірній порі.
Мінялися різні у шибці картини:
Вкривалися снігом поля-скатертини.
Я бачила зморшки свої, сивину,
А той пасажир себе гриз за вину.
Майбутнє здавалося купою гною,
А він жив минулим, а він жив війною.
В думках ще снувався від вибухів дим,
Та як розпочати розмову із ним?
В ту мить на весь голос хотіла волати,
Та чи зрозуміють цю сповідь солдати?
Безглузді дрібниці…. І злість облила,
Бо скаже хіба що: «Ти гониш, мала!»
Знецінить умить всі тривоги, проблеми
А може, доводити буде дилеми?
Наш потяг по рейках розкреслював сплав,
Я вся нервувала, а він лиш мовчав.
Так важко, коли всі зникають надії,
Росою мої заіскрилися вії,
Лились градом сльози на сіре пальто, -
Ридає душа, та не бачить ніхто…
Я плачу навзрид, а йому все байдуже,
Чи є в тебе серце? Скажи мені, друже?
Як вічність, триває німа темна ніч?
А він все дивився у далеч узбіч.
Весь час розминались зустрічні вагони,
Мабуть, в спілкуванні були перепони,
Чекала даремно: все так, як завжди
Кому яке діло до тої біди?
Я втратила час, як пісок по крупині…
А він лиш поправив наплічник на спині.
Ми їхали далі… куди і відкіль?
І мовчки везли свій прихований біль.
