з черепів де кургани, під розірваним небом_ нині_
ждуть свого ятагану вівці вовки та свині…
пережити посуху. пекло роздерти сміхом.
хоч така собі буде мертвому богу втіха…
що на хрест коли будду _ що ропою коли на рани _
чи й тоді влізе блазень в білий туман нірвани_
з черепів де кургани кашляє чорний ворон,
грому виють органи щільним, тягучим хором…
ще не спокоєм вситившись з радощів верещати,
а сухими хребтами тертися в тих лещатах…
не чавити троянди, лотоси й гіацинти_
а по кризі блукати в сутіні лабіринту…
з черепів де кургани, ниє де вітер думи,
де іржаві капкани й трухлі порожні труни...
що на хрест коли будду_ буде чи мліти в щасті_
шлях з ніві́дкіль в нікуди_ вічності зле причастя…
