полинові потупивши очі
що до сповіді мара брела,
напилася з того джерела,
скавучали де виводки вовчі
й беладона рожева цвіла...
черешневі незаймані хащі,
мляві шершні, докучливий крук,
у волоссі заплутався жук,
тіні довгі шепочуть: пропаща,
тягнуть чорне гілля всохлих рук...
чи плекає ще серце образу,
чи сумління ще смикає глузд_
неба сірий кисіль заскоруз,
поміж вигнилих дороговказів
на чужому гнізді чорногуз...
хижим поглядом стріне ікона,
наче холодом вічним дихне,
буде довго цвісти беладона,
буде м’яти віск жовтий в долонях,
доки крик в забуття зіштовхне...
