Спокій принишк серед одягу в шафі
На полиці шостій здається.
Світло знадвору треться об спогади
Вона, віриш,із них зітреться.
Ні, ти не віриш – зухвало впевнений,
Що Вона в тобі – все ж задихнеться!
Любов,що в душІ перебільшує втрачене,
А ти надієшся - це минеться.
Хочеш – не хочеш та вибір зроблено
Остаточний, без відома серця.
Ти питаєш : «Як міг я Її не кохати?
Ту, що носить в очицях сонце?!»
Не пробачиш собі, що посмів бажати
Відбиватись в отих очицях!
Там, на дні їхнім сховані сонячні ядра
Й це помітно коли всміхнеться…
То чи варто світла ще сподіватись
Коли місяць як вже не спиться?
Досі дихаєш…й цього мабуть достатньо…
Вона ж… з іншого вже сміється.
Вона в твоїй душі ще кричить про втрачене,
А ти надієшся – це минеться!
Світло місячне вкотре відсвіжує спогади…
«…Вона ж точно із них зітреться?!.»
Юліанно,щиро вдячна вам за такий - 
відгук 
Щиро вдячна вам за відгук 
Щиро вдячна вам за відгук 
Богдане,спасибі 
ось так. гарнезно 
