Не докричатись, знаю. Ціную мить
Ту, що зі мною ти все-таки проживаєш.
Листя із кленів скоро вже відлетить…
З першим сніжком ти холодність приховаєш
В строгість звертань, у байдужість звичайних фраз,
В здатність мою зажуру – не помічати.
Скоро зима захурделить у вальсі нас…
Та крізь завію до тебе – не докричатись.
Сонце ранкове вияснить хмар гряду,
Злато-рожевий но́вий зійде світанок.
З світлом надії знову сюди прийду:
«Ну зустрічай мене, дивоквітний ранок!»
Ну, зустрічай, запроси мене знов на чай,
Серцем зігрій серед стін, що до болю рідні!
І обійми так, як робиш це зазвичай!...
Ми одне одному в нетрях міських – потрібні.
Не докричатись? В тишу прискорю крок.
Буду зажуру – радістю вишивати!
Доля між наших тіл протягла шнурок,
Щоби весні у душах – домінувати!
Сонце ранкове вияснить хмар гряду.
Зорі нічні дивним сяйвом запалять очі…
Погляд закоханий, любий, не відведу…
Будуть палки́ми довгі зимові ночі!...
13.11.2024
