Я слово в спадщину готую
**
Паперу душу сповідаю.
Навкруги ніч, сопе трудар.
І всі турботи відпадають,
А я у сна часину скрав.
Думки летять, лягають в строфи.
Звідкіль прийшли, не знаю сам.
Сон відлетів з мого порогу
І став жалітись небесам,
Що до вмовлянь я не дослухавсь
І відпочинку знищив час,
З поезією вночі спутавсь,
Його відправив у запас.
«Я натякав, чи є свідомість
У віршолюба – гнати сон.
Я вчасно був, але натомість
Відсторонив людський закон.
То що мені тепер робити?
Тиняюсь, немов хвіст Рябка.
Писака хоче в світі жити?
Сховай перо від гусака!
На те є день, а хоч світанок,
Вечірній час, якщо скребе.
А ніч моя по самий ранок!
Не чує. Пише щось нове.
Творець всесильний, дай- но раду—
Не справлюсь з впертим віслюком.
Погаснуть сили і сам зрадить
Бажання гратися з листком.»
Отак сон плакався до неба,
Та творчий дух не міг зломить.
«Йому, на жаль, мене не треба!
До віршування має хист.
Я слугувати б міг другому.
Залишу – зовсім пропаде…
Я призову на поміч втому
І вдвох поета укладем.
Такого сну, звичайно, мало.
Та що з упертюхом робить?!»
В закутку сон куняє в*яло –
Поет про себе щось твердить.
7.10. 2015 р.
