Скелястий вир замріяного світу
через ниркову залозу олжі
намалював піке на тлі граніту,
і затиняє пам’ять на межі.
Скелястий біль розтрощує щелепу
і розтинає пазурі вогнів.
Лихий казковий безпардонний Немо —
у хвилевирі океанську дів.
Несеться Наутілус по планеті.
Хода дощу — по стрісі променад.
І тільки бачу: сонцесяйно в неті
простелено нетворківський каскад.
Душа втомилась у реальних хащах.
У тих лісах – огидні болота.
І тільки в віртуальних хижих пащах
згорає Гераклітові мета.
Немає виходу. І змерзло пекло.
Немає океанів і фемід.
І щит іржавіє, і марить Гектор.
А під соломою — дебелий дід.
Все штучне, гротескове, — із біґ-маків,
все маніхейське, наче джини з ламп.
Скамстролили з потрощених бараків
безлюдний, бездуховний сірий храм.
Мелодія модемів і сонети
від Micrososft. Перевернувся світ.
А на папері — зморені сюжети
й останнього акорду обеліск.
