Гірській ромашці
Ромашку крихітну і непримітну
Зустрів я у годину непривітну,
Стебло її нещадним плугом
Вагався знищити,
Та їй віднині вірним другом
Не міг залишитись.
Це не сусід її солодкозвучний,
Не жайвірок, не друг її сердечний
Зі щебетом на луг цей прилетів
Й росою умивається,
Й до сонця сходу, що так палко багрянів
У віражах вітається.
Вітри із півночі пронизливі війнули
Й ромашки ніжну постать огорнули,
Її ж бадьорий дух не похитнули
У вихрі лютім
Вона голівку вгору все тягнула
Стеблом зігнутим.
В садах зростають милі оку квіти,
У прихистку дерев вони сповиті;
Ромашки ж одинокі дивоцвіти…
Серед каміння…
Лиш небесами чистими укриті
В полі пустиннім.
Лиш сонце лоно їй плекає біле
І стан, зодягнений в дрантя збідніле…
До нього тягнучи личко несміле
Долі скорилася
Й від мого плуга стебло її змертвіле
Вмить похилилося.
Подібна доля у простацької дівчини,
Квітки духмяної сільської місцини.
Загрузнувши в любовній трясовині,
Комусь довірилась…
Сама ж душею чиста, мов перлина
Вона залишилась…
Подібна доля й в простодушного співця,
В життєвих водах неумілого плавця,
Що, пливучи до свого острівця,
Шлях загубив…
І хвиль бурхливих плин цього митця
Умить накрив.
Подібна доля й у страждальців тих,
Що животіють без радощів й утіх,
Всіх тих, кого гнітить щасливців гріх –
Гордині сила…
Вони тонуть у морі всіх невдач своїх,
Що з ніг їх збили.
Ромашку не оплакуй, перехожий,
Бо й до твоєї доля її схожа,
Й тебе чекає плуг життя ворожий…
Твій цвіт розоре,
І, злігши в борозни назавжди ложе,
Її розділиш горе.
з запереченнях вживається родовий відмінок: "бадьорого духу не похитнули". тут краще буде "бадьорий дух не похитнувся"; "ромашки не оплакуй" – знов заперечення вимагає родового відмінку; вірш гарний
