Хмари мої
Хмари мої, білі хмари в який край летите?
Чи вам каже про дороги завойовник - вітер,
Чи і ви, поки живете, не знаєте долі?
Тож несе вас за три моря дужий дух сваволі.
Хмари мої, ви зродились від землі цієї.
Були ви озерним плесом, річки течією,
Були ви теплом гарячим, парою легкою
І знялись у синє небо, де не знать спокою.
Хмари мої, сизі хмари, небесні скитальці.
Закружляли буревії у шаленім танці.
Над простором океану збилися в отари…
Стали чорною стіною, колись білі хмари.
Лютий шторм шматує море, хвилі б’ють тривогу
І жаліються атоли на свавілля, Богу!
Так живемо і ми, - люди: нас царі збирають,
У близькі й далекі землі битись посилають.
Велять інший люд вбивати, житло руйнувати,
Землю, спраглу на водицю, - кров’ю напувати
І чужою, і своєю… Хто там розбирає,
За чиї дурні ідеї землю роздирають!
Тож лютує по цих землях страшна громовиця:
Засіяна нива смерті щедро колоситься.
Плаче мати за синочком, плаче син за татом,
Плаче мила за судженим, а сестра – за братом,
Іде жінка за труною… молода і мила…
Не нажилася з коханим, а вже стала сива,
А вже стала удовою… і цієї миті
Вже не знає, сиротина, чим їй в світі жити!
Хмари мої, ви бачите цю біду потворну.
Землю, що цвіла садами, вже зробили чорну.
Ви по небі розвієтесь, вихору не стане,
Миле сонечко засяє, у озеро гляне,
Наче дівчина в люстерко, собі усміхнеться…
Пройдуть, врешті решт, всі грози. А коли ж минеться
Оця війна?! Скільки треба ще пролити крові,
Аби впилися до смерті москалі бредові?!
Наче атол, під час шторму, до неба волаю.
Летять хмари. Білі – білі. Назад не вертають.
